Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Спробуємо якось це залагодити, — Ліка знову ховає дзвіночок у рюкзак. — Ач, розтеленькався…

Замок височіє на схилі. Вони ходили тут часто, та жодного разу не бачили замку, і тепер роздивляються його, зачудовані й злякані.

— Золтане, в такому склепі збожеволіти можна! Як ти тут жив? — Мар’ян співчутливо зазирає Золтанові в обличчя. — Показуй, хлопче, куди йти.

Золтан ступає під склепіння брами. Світ для нього зсунувся і став дибки, і він вже не знає, що справжнє, а що мариться йому.

— Золтане…

Він зустрічається поглядом з Наталкою. Її очі такі самі, як у Хенхенет, — темні, сповнені Знання — та кохання теж…

— Нічого, люба. Я впораюсь. Адже ми тепер разом.

У підземеллі хтось запалив факели, запах гарячої смоли огортає їх.

— Хто запалив світло?

Це Риті цікаво, — та й вона, й усі інші здогадуються — хто.

Ані, Відступник, знає, що вони йдуть по нього.

Мілена прокинулася від сну і раптом скрикнула, намагаючись встати. Але встати їй не вдається. Вона прикута до кам’яної брили, так само, як дівчинка, яку вони перетворили минулої ночі, і товстуха, що сама прийшла до них перед тим. Вони втрьох прикуті до кам’яного олтаря, на якому горять свічки.

Ані, вдягнений у темний балахон, ладнає щось на підлозі, ретельно вимальовує.

— Що це ще таке, га? — Мілена марно намагається вирватися. — Що ти собі думаєш?!

Ані навіть голови не повернув. Він малює якісь знаки, і, вочевидь, уже давно. Підлогу вкрито знаками — такими самими, що й у клятій Золтановій книзі. Цікаво, а де сам Золтан, чому не йде дорікати їй? Власне, навіщо їй Золтан? Мілена злостиво мружиться. Треба було трохи приголубити його, і по всьому. Голод дошкуляє їй, і той голод нема чим вгамувати. Мілена рветься встати, та ланцюги боляче тримають її на місці.

— Не треба, моя княгине! — Ані насмішкувато дивиться на неї. — Ланцюги срібні, тільки пораниш себе.

— Що ти собі задумав?

— А ти гадала, що я дозволю тим шмаркачам убити себе? — Ані злісно зблиснув очима. — Ні, красуне, навіть не думав. Але я таки ослаб, а Темрява чекає жертви, аби вділити мені Сили. От ви і станете моєю жертвою. А там, дивись, упаде закляття того дурня Титуса, а світ такий великий! Я вже не буду сидіти на місці, я бенкетуватиму сьогодні там, завтра тут, аби не було помітно. Люди чомусь не люблять, коли я ними обідаю. Ні, не люблять!

Втішений власним дотепом, Ані продовжує свою роботу, і з кожним намальованим знаком Мілена відчуває, як підземелля наповнюється Силою. Отже, Ані обдурив її. Мілена дивиться на тих, кого прикуто поруч неї. Дівчинку-волоцюжку вони впіймали недалеко від замку — як вона забрела сюди, невідомо, але вони відчули її присутність і впіймали. Потім намагалися нею виманити Обранців, ось тільки ті дівки виявилися з біса хитрими.

Товстуха прийшла сама, її притягнула Сила. Тепер вона непритомна — слабка, хоч і зіпсована, її манила Сила, от і все. Їхня з Ані, як думала Мілена, та даремно так думала. Ані обдурив її.

— Бачиш, княгине, твій князь вже знайшов собі іншу — молодшу. Ти весь час цього боялася, а воно все одно сталося. Але це нічого не означає, бо всі вони помруть тут, якщо це тебе якось потішить.

Ані починає наспівувати якусь пісню, знаки навколо олтаря починають світитися. Ані бере ножа і перерізає горло дівчинці.

Крові небагато, вона ж не встигла вполювати собі здобич, та коли її кров потрапляє на підлогу, знаки всотують її, і вже ані сліду не видно, тільки світло стає червонішим.

— Кров’ю дітей своїх кличу тебе, жертвою своєю прошу тебе і наказую тобі…

У глибині зали клубочиться щось страшне, і Мілені видно обриси Господаря, його жадібні очі втупилися у прикутих до олтаря.

— Прийди, мій Господарю, на бенкет, що я зготував тобі, зверни погляд на раба твого…

Темрява рухається, написи горять червоним світлом, і Мілена чує крик — свій власний, бо вона знає, що зробить із нею Господар.

— Прийми мою жертву, оцих дітей моїх, і дай мені сили!

Голос Ані переривається на високій ноті, бо з іншого боку зали відчиняються двері. Ті двері не відчинялися ніколи — ключа загубили, а важка брила дверей виявилася непорушною. Всі інші входи Ані замурував, а ці двері не відчинялися ніколи. Тепер вони просто сковзнули вбік, і ключ стримить у замку. Восьмеро увійшли до зали, свічки затріскотіли і хижо спалахнули. Ані затремтів і завмер з піднятими руками, Господар застиг на місці. Восьмеро, та то не люди. Боги увійшли до зали, і на грудях кожного з тих, хто увійшов, сяє знак. Мілені боляче дивитися на те сяйво, а Восьмеро розходяться і стають у коло.

— Кров’ю дітей моїх прошу тебе, Господарю мій, врятуй раба свого!

Темрява доторкнулася до Мілени. Холод і жар, не знати, що напевне, обпекли її. І голод став нестерпним, а попри голод — страх.

— Золтане!

Тільки Золтан здатен порятувати, хоч вона і зрадила його, та він щось придумає, аби відігнати те страшне, що зараз поглине її душу навіки — без надії на відродження й спасіння.

— Я, Маат, наказую тобі: не порушуй Рівновагу. Імені твого не вимовить ніхто більше, ні на цім світі, ні між світами, ні за Брамою. Оголошую тебе Відступником.

Богиня підняла руки-крила. Ані завмер. Позбавлений імені, зв’язаний новим іменем, він відсахнувся від крил Маат. Де, де ті Обранці? Як мертві боги прийшли до нього? Напившись крові, він поновить сили, та замість вісьмох шмаркачів, що, мабуть, заблукали в підземеллі