Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Встати допоможи, - прошелестіла я, але він почув.

І кинувся з усім ентузіазмом мене підіймати…як мішок з картоплею. З першого разу не вийшло й він мене впустив на підлогу. Аж дзеленькнуло щось всередині.  Я вб’ю його. От тільки прийду в себе і вб’ю. Щоб сам не мучився і людей не мучив. Не дано комусь бути рятувальником…не дано.

   Довелося самій вчепитися за цього й піднятися. Постояла, почекала поки в голові перестане паморочитися. Паскудне відчуття…

- У ванну, - видихнула я, і що гріха таїти злорадно повисла на цьому герої.

Мажорчик нічого так, шустрим козликом ломанувся в капусту, тобто бадьоро поволік мене до ванної. Хилитало його знатно. Я навіть пробувала сама йти. Бо друге приземлення на підлогу я сьогодні не готова випробувати. Я люблю себе ціленькою й неушкодженою.

До ванної ми дійшли. Та що ж таке, так дивишся, маленька квартира, а щоб дійти, то немов Сахару без води пройшла. О так! Води я хочу. Я прямо відчула ту спрагу...

- Дай води…- прошепотіла.

- Води? Тобі води дати? – перепитав він мене.

Сподіваюсь, що я змогла поглядом донести йому все, що про нього думаю.

- А ти тут сама постоїш?

- Аха! – видихнула я.

Пішов, на прощання ще раз озирнувшись. Дотягнулася до вмивальника включила воду й теплою водою умилася. На обличчі наче плівочка. Активно потерла ще, аж доки це мерзенне відчуття мене не залишило. Тепер з дзеркала на мене дивилася ще поки дикими очима, але з дуже навіть рум’яними щічками панянка. Сперлася на умивальник і закрила очі. Нічого. То все мине.

- Ось вода! – влетів у ванну Еміль.

Простягла руку, взяла чашку й жадібно висьорбала воду. О! Наче пожежу загасила. Аж відчула кожною клітинкою ту благодатну рідину.

- Тобі краще?

- Мені чудово! – підтвердила я й віддала йому чашку. – І я тепер збираюсь прийняти душ і то я збираюсь робити без свідків.

- А?! А, ну це якщо що, то клич.

- Звісно.

Та душ для мене виявився ще тим випробування. Спочатку довелося докласти зусиль й роздягнутися, потім під тугими струменями води стало веселіше. Весь бруд і усі жахи мов змилися з тіла. Завжди знала, що вода творить дива. З ванної я вийшла скоріше живою й готовою ще трохи порадувати собою цей світ. І відразу наткнулася на Еміля, який так і сидів під ванною. Мазнула поглядом по його стривоженій фізіономії.

- Пішли щось поїмо.

- Йду, - піднявся він з підлоги, пропустив мене й поплівся слідом.

На кухні мажорчик вирішив похазяйнувати. Дістав плов любовно приготований Валентиною Михайлівною. Їсти мені не дуже хотілося, але краще щось пожувати. Плов був смачний й щось поступово почала їсти. Еміль сидів й наминав поряд. Ідилія.

- Що то було? – не втримався від запитання мажорчик.

- Я так думаю, то результат моїх недосвідчених дій.

- Ти щось бачила? – уточнив він.

- Хороше запитання, - пробурмотіла я, й обережно так пройшлася в пам’яті своїм маршрутом. – Трішки часу дай мені, треба усвідомити, що я бачила.

- Але ти бачила? – підскочив він з місця. – І що? Що ти бачила?

- Еміль, спинись! – поморщилася я від його емоційності, яка переливалася через верх. – Я не бачила місця, скоріше бачила район.

- Мій брат…Єлисей…він…- перелякано глянув він на мене й гулко ковтнув. – Ти його бачила?

- Еміль, - скривилася я, від тієї надії, яка брязкотіла в його очах. – Ти просиш від мене того, чого я тобі дати не можу.

- Я…- і він закусив губу. – Просто хочу… дізнатися, що з ним трапилося…Якщо ти знаєш, скажи…

- Я не знаю, - похитала я головою. – Я бачила умовне місце його перебування. І це не конкретне місце.

- Що за місце? – скрутив він пальці рук.

- Це якийсь берег моря, - поринула я у спогади, - з крутим берегом. Будинок з кількох поверхів…на вході стоять два леви…і в тому домі чути зло, біль, страждання…

- Він мертвий…- тьмяним голосом відказав він.

- Еміль! - стишила я голос, бо ті кляті почуття уже гатили в усі дзвони в моїй душі, ще трохи і я їх щедро роздам усім. – Ти просиш знайти свого брата, я шукаю. Тепер ти просиш знайти свого живого брата…Що мені з цим робити?

- Я…я…- пополотнів він, до стану білої стіни, - він мій брат…- з місця він підірвався й кинувся з кухні.

- А я не сестра твоя…- буркнула я, опустивши очі додолу.

І найцікавіше, а що з цим робити? Те той будинок шукати? І час згадати про Зоряна…Це я відьма – початківця, а він досвідчений професіонал. Ну, принаймні, він так каже. То чого б і не порадувати його цим. А для початку треба знайти телефон…

  Телефон знайшовся у кімнаті. Та ще б хтось відповідав би на дзвінок…Після третьої спроби я таки прийшла до думки, що він зі мною не хоче або не може говорити. Шкода. Мені б хотілося. І чого так? Ти весь налаштуєшся, а тут «а на тобі»…