Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Зробіть, будь ласка, документи на звільнення Катрін Бекер.

— Що? Але ж...

— У неї було два попередження щодо того, як вона поводилася в готелі. Сьогодні була остання крапля. Моє терпіння не витримує.

Катрін починає лити сльози, але на мене це більше діє. Я втомився від її характеру, дурного флірту та шкоди працівникам. Якби не випадок з Амелією, я б далі закривав очі на її витівки.

— Але ж, пане Філц... — скиглить дівчина.

— Годі! — кричу я. — Мені набридли твої вибрики! Сьогодні була остання крапля! Ти нормально не працюєш, фліртуєш з гостями, з працівниками, навіть, трясця, зі мною! Набридло, розумієш?! Я думав, що ти візьмешся за розум і почнеш працювати, але з кожним разом все гірше!

Катрін витирає сльози і посміхається.

— Та пішли ви всі.

Мене дивує це.

— Пані Бекер, — хмуриться пані Вернер. — Прошу не розмовляти в такому тоні.

— А то що? Я все одно вже звільнена.

Вона виходить з кабінету і гримає дверима.

— Я давно тобі казала звільнити її, — важко видихаючи повітря, каже жінка.

— Сьогодні вона накинулася на Амелію і, я не впевнений, але схоже що це вона назвала її шльондрою. Я не міг вчинити інакше.

— З нею все гаразд?

— Я не знаю...

— Йди до неї, Даніель. Не залишай Амелію зараз саму. Я впораюся з готелем.

— Я приїду, щойно впевнюся, що з нею все добре.

Жінка киває і я залишаю її кабінет. Пані Вернер насправді дуже хороша людина. Мені пощастило з менеджером. Вона в курсі майже всього, що стається в моєму житті. Іноді мені взагалі здається, що вона мені родичка.

Повертаюся до автомобілю, де сидить Амелія. Букет, який був у неї, валяється у смітнику. До біса. Я куплю їй таких сотні, якщо це хоч трошки допоможе їй почуватися краще.

— Як ти? — запитую, переплітаючи наші пальці.

— Краще, ніж я могла подумати, — вона сумно посміхається мені і я шкодую, що не приїхав раніше.

— Відвезу тебе додому.

— Не хочу додому, — бормоче дівчина. — Відвези мене до свого будинку, прошу.

Звісно, я не міг відмовити їй у цьому, тому за деякий час ми вже лежали в моєму ліжку, в теплих обіймах один одного.

— Даніель…

— Так?

— Я хотіла з тобою поговорити, щодо цього букету.

— Що з ним не так?

— Той, хто надсилав ці букети, запросив мене на вечерю сьогодні. Я думала піти, але зараз не впевнена.

— Я тобі куплю ще не один такий букет, Амеліє. Я думаю, що вечеря може відбутися і тут, в моєму будинку.

Вона припіднімається на ліктях і дивиться в мої очі.

— Це я тобі постійно надсилав букети, — посміхаюся і закладаю її неслухняне пасмо волосся за вухо.