Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Я справлюся, — пообіцяв Андрій. — І ось іще… Волонтерів усе одно потрібно знайти, і завтра почати шукати дитину. Кров із носа, ясно? Вранці я поговорю з мером, щоб усіх відпустив із роботи…

— Це не все! — вигукнув Захар, відчуваючи, що втрачає слухача. — Помирає не лише Максимко! Усі! Усі тут одного разу вже помирали! У тих щоденниках я знайшов запис про смерть кожного, кого знаю! А через якийсь час написав про тих людей, як про нових знайомих! Поняв, нє? Як про тих, хто тільки-тільки приїхав! І якось я теж здохну, і ти прийдеш на мій похорон, а потім ми познайомимося, як уперше!

— Ну що я можу сказати. До зустрічі на похороні… — Андрій відсалютував йому, взяв куртку й, збентежений, подався до виходу.

— Недовго лишилося! — гукнув той йому вслід. — Скоро все тут згорить! Я тобі як пожежник кажу! Тут буде геєнна вогненна!

— І аз воздам… — кинув Андрій через плече і зачинив за собою двері.

Він уже встиг вийти надвір, як Захар вискочив раптом услід і вигукнув:

— Сьогодні в медпункті чергує медсестра Ксюша, яку чотири роки тому вбив її чоловік! А лікар Євген Павлович колись заблукав у катакомбах і не повернувся! А ще наш дільничний… Його повісив натовп просто на вході у відділок — на старій парашутній стропі, якою прив’язували корову!

Розділ 32

Гнів

Потрібно було діяти — просто щоб не збожеволіти. Потрібно було робити бодай щось, аби знайти дитину, бо шанси на її порятунок танули на очах. Бодай щось.

Андрій сів на ліжку в своєму номері й вийняв із наплічника картонну теку.

— Ну, привіт, — сказав він, щоб упоратися з облудним відчуттям, ніби старий шмат картону дивиться на нього.

«Там мають бути прізвища, — нагадав собі Андрій. — Імена хоча б якихось жертв, окрім Христини».

Він заходився перекладати знайомі документи і фото. Дивно, та з усіх була підписана лише моторошна світлина трупа Христини Рогач. Решта — ні. Хоч вони йому зараз і потрібні…

Аж ось він побачив щось нове. Навіть дивно, що не помітив раніше. Груба, завтовшки з мізинець підшивка жовтавого паперу. На титульному аркуші напис від руки у правому верхньому кутку:

«АРСЕН»

В Андрія аж в серці похололо. Він умить забув про те, що шукав, — перед ним було докладне, любовно зібране досьє на третього і поки що найзагадковішого з підозрюваних. І головним у цьому досьє було зізнання, яке написав сам Арсен.

Вода стікала по стінках душової кабіни рожевими цівками. Арсен, запхнувши під тугі струмені руки і лікті, завзято тер шкіру пальцями. Був серпень. Він насолоджувався в літньому душі м’якою прохолодою води, яка ще не нагрілася на сонці. Кров змивалася неохоче. Тут занадто м’яка вода. Здається, мило можна розмащувати по тілу вічно… І як сталося, що він вплутався в це лайно! «Типу, ти не знаєш!» — роздратовано сказав він сам собі. «Просто іноді важко стриматися, — відразу ж жалісно заперечив собі Арсен. — Надто, якщо мова про Ксеню».

Арсен ніколи не вмів стримуватися, це справді так. Біда в тому, що й не намагався.

Того разу вони йшли повз «Мінотавр», був день, але якийсь незнайомий виродок у вицвілій футболці вже п’яно похитувався на ґанку. Він сам винен — навмисно збісив Арсена. Точно навмисно.

— Спровокував, — виправив його дільничний Субота, коли складав протокол. — Лучче сказать «спровокував».

Ну як спровокував… Витріщався на Оксі так, наче просто зараз робив з нею це у своїх пітних думках. До того ж цей його погляд був такий відвертий і такий помітний, що Арсенові здавалося, наче не лише він, а й усі довкола бачать зараз, як звиваються в знемозі їхні голі тіла — цього виродка й Арсенової дружини, яку він обожнював. Так, наче вся вулиця здивовано розігнулася на своїх городах, почувши, як високо й пристрасно стогне його Оксі і як хрипить старим псом хтивий чолов’яга. Арсен, звісно, не придурок, щоб отак ось накидатися й лупцювати когось лише тому, що йому щось там здалося… Та часом у ньому щось заклинює.

Це з дитинства. Коли він лякається або, навпаки, лютує, він не може ні говорити, ні кричати — у кращому разі спромагається вичавити з себе щось схоже на здавлений стогін. І це найогидніше відчуття, яке лише можна собі уявити: ти наче загруз по шию в сраному болоті, ніби тебе закутали в ковдру і гамселять двома десятками армійських черевиків, а ти стоїш і намагаєшся народити якесь слово. Він пережив таке десятки разів. Відтоді, як батько побив його держаком від лопати за розбите в школі скло. Батя за кожного удару питав: «Хто з тобою був?!» А Арсен мовчав і лише хрипко, по-звірячому, стогнав. Батько казився ще дужче і бив. А він би і радий був — радий викрикнути, що це були Тоха й Денис, і що по м’ячу бив якраз Деня, а Арсена і близько не було, тому що він боявся, що все це закінчиться саме так. Зрештою, в розбите вікно вчителька побачила саме його, що стояв якнайдалі від шкільних стін, а другани з вигуками повтікали — раніше, ніж їх роздивилися. Арсен би багато віддав, щоб викласти все, як є, та клятий ступор не давав йому нічого сказати, і він лиш мукав і стогнав, поки міг. Відтоді дивна німота переслідувала його за будь-якої нервової ситуації. Але дуже скоро він збагнув іще одну особливість цього стану — поки вимкнена здатність говорити, нічого не перешкоджає твоїм рукам лупасити. Це було єдиною радою і справжньою полегшею: більше не треба було вичавлювати з себе слова, що застрягли в грудях. Можна було забути про саму потребу говорити й зосередитися на найпростішому — ударах.

Того разу на зупинці, завдяки несамовитому зусиллю Арсен спромігся зробити хлопцеві зауваження — перше й одночасно останнє. Щось коротке, на кшталт «Чого вирячився!», та хай там як, це був зрозумілий і цілком реальний шанс уникнути проблем. Якби хлопець не заходився бикувати. Арсен не пам’ятав, що саме той відповів, та й це не має значення. Значення має те, що тип у вицвілій футболці не дослухався до попередження, а натомість знову вирячився на Оксі так, ніби саме вирішив змінити позу. Арсенові наче засадили в горлянку отой-таки держак від лопати — він більше не міг мовити й слова, так само не міг і на мить стримати лють, що клекотіла в горлі. І він почав бити…

Арсен задумливо потер кісточки і вимкнув воду. Лише тепер усвідомив, як же хоче спати. «Усе буде добре», — сказав він собі. Він усього лише трохи допомагає Павлу Борисовичу, тому що через отого дебіла біля «Мінотавра» його реально могли посадити.

«Стоп… — раптом подумав він. — Було щось іще. Раніше. Набагато раніше». Уривок якогось спогаду, нечіткий, немов силует у тумані, осяяв його пам’ять коротким магнієвим спалахом і вмить знову зник. Арсен стояв мокрий і голий, не відчуваючи, як на шкірі проступають сироти. Було щось іще… Щось погане. Можливо, навіть гірше, ніж той випадок. Чому він забув… Як дивно, що він міг забути щось настільки важливе… Він щось