Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

І якби ж Бен і Кілліан мені не брехали.

І якби ж Бен був тут.

І якби ж я зараз був у Прентісстауні.

Я переношу вагу на п’яти і дивлюся на сонце.

Ні. Ні, не хочу. Я не хочу назад до Прентісстауна. Більше ні, більше не хочу. І якби Аарон її не найшов, то я би теж міг її не найти, а це теж не дуже добре.

— Пішли, Манчі, — кажу я, повертаючись аби знову взяти торбу.

І отоді я бачу черепаху, котра сидить собі на камені.

Я застигаю.

Я ніколи ще не бачив таких черепах. Панцир порепаний і гострий, з темночервоною смужкою з обох боків. Черепаха повністю вилізла з панцира, аби зловити чимпобільше теплоти, такшо її м’який живіт виставлений цілому світу.

Черепах можна їсти.

У її Шумі нічого, лише протяжне ахххххххх, видихи від спеки. Ми її вроді не дуже хвилюємо, вона, певно, думає шо зможе закрити свій панцир і нирнути під воду швичче чим ми до неї доберемся. А навіть якшо ми й доберемся, то не зможемо відкрити панцир, аби її з’їсти.

Тількишо в нас є ніж, яким ми можемо її вбити.

— Черепаха! — гавкає Манчі коли бачить її. Він тримається ззаду, бо болотні черепахи, яких ми знаємо, достатньо нарвані, аби кинутися на пса. Черепаха просто собі сидить і не сприймає нас серйозно.

Я тягнуся за спину по ножа.

Я вже напівдорозі, коли я відчуваю біль між лопатками.

Я зупиняюся. Глитаю.

(Спекл і біль і здивуваня.)

Я дивлюся у воду, бачу себе, в мене на голові як в дурного на хаті, волосся брудніше чим стара овчина.

Одна рука тягнеться до ножа.

(Червона кров і страх і страх і страх.)

Я перестаю тягтися.

Я забираю руку геть.

Я встаю.

— Пішли, Манчі, — кажу.

Я не дивлюся на черепаху, навіть не слухаю її Шум. Манчі ще пару раз гавкає на неї, але я вже перехожу через потік, і ми йдемо далі, ми йдемо далі.

Виходить, я не можу полювати.

І мені не можна підходити до поселень.

Такшо якшо я скоро не найду Віолу і Аарона, то просто помру з голоду, якшо спочатку мене не доконає цей кашель.

— Шикарно, — кажу я сам до себе, але шо тута зробиш — лишається хіба йти зі всіх сил.

«Треба швичче, Тодде. Рухай ногами, нендзо ти остання».

І полудень, і день продовжується. Я п’ю ще таблеток, ми йдем далі, без їжі, без відпочинку, тільки вперед, вперед, вперед. Стежка знову починає хилитися вниз, хоть шось добре. Запах Аарона переміщується блище до дороги, але я почуваюся так паскудно, шо навіть не піднімаю голову, коли деколи чую далекий Шум.

То не його Шум, то не тишина, то яка різниця?

День знов іде до вечора, і якраз тоді ми підходимо до крутого горба, на якому я падаю.

Мої ноги сковзаються піді мною, а я недостатньо швидкий, аби втримати рівновагу, такшо я падаю і лечу вниз, вниз із горба, налітаю на кущі, набираю висоту, відчуваю як шось рветься у мене в спині, я витягую руки аби зупинитися, але мої руки заповільні аби за шось вхопитися і я падаю падаю падаю по листю і траві, а тоді я вдаряюся в шось і підлітаю в повітря, перекидаюся і падаю на плечі, через них прострілює біль, і я гукаю і не перестаю падати, аж доки не приземляюся в густу ожину біля підніжя горба і гучно її приминаю.

— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую Манчі, котрий біжить за мною, але я можу хіба шо втомлено терпіти біль, знову і знову, мої легені забиті, голод пожирає живіт, ожина мене всього роздряпала — напевношо я би плакав, якби в мене лишилося хоть трошки енергії.

— Тодде? — гавкає Манчі, намотуючи навколо мене кола, пробуючи якось пролізти в ожину.

— Хвилинку, — кажу я і трохи припіднімаюся. Тоді нахиляюся вперед і падаю просто на лице.

«Вставай, — думаю я. — Піднімайся, гівна кавалок, ПІДНІМАЙСЯ!»

— Голодний, Тодде, — каже Манчі, маючи на увазі шо то я голодний. — Їсти. Їсти, Тодде.

Я впираюся в землю руками, тим часом кашляю, випльовую грудки слизу з легенів. Принаймі стаю на коліна.

— Їжа, Тодде.

— Я знаю, — кажу я, — знаю.

У мене так крутиться в голові, шо мені приходиться знову спертися чолом на землю.

— Дай одну хвилинку, — кажу я, шепочу в листя на землі, — одну хвилинку.

І я знову падаю в чорноту.

Не знаю, на скільки я вирубався, але коли встаю, то Манчі гавкає.

— Люди! — гавкає він. — Люди! Тодде, Тодде, Тодде! Люди!

Я відкриваю очі.

— Які люди? — кажу я.

— Сюди, — гавкає він. — Люди. Їжа, Тодде. Їжа!

Я дрібно дихаю, постійно кашляю, моє тіло важить дев’яносто міліонів фунтів, і я вилажу з другого боку ожиника. Я дивлюся вверх, а тоді розглядаюся.

Я в канаві біля дороги.

Я бачу фіри спереді зліва, ціла валка фір, запряжених волами, яка зникає за поворотом.

— Поможіть, — кажу я, але мій голос звучить як видих, у якому замало голосу.

«Піднімайся».

— Поможіть, — знову прошу я, але кажу це сам до себе.

«Піднімайся».

Це кінець. Я не можу встати. Я не можу рухатися. Це кінець.

«Піднімайся».

Але це кінець.

Остання фіра зникає за поворотом і це кінець.

«…здавайся».

Я опускаю голову, вниз, на узбічя, дрібні камінці і гравій впиваються мені в щоку. Я весь здригаюся і перекочуюся на бік і збигаюся, піттягую ноги до грудей, і закриваю очі, і в мене не вийшло, в мене не вийшло, будьласка, нехай мене просто забере темнота, будьласка будьласка будьласка…

— То ти, Бене?

Я відкриваю очі.

Це Вілф.

28. Сморід коріння

— У тебе всьо добре, Бене? — питає він, беручи мене попід руку і помагаючи мені піднятися, але навіть так я не можу не то шо встати, а й підняти голову, такшо я відчуваю його другу руку під моєю другою рукою. Це теж не сильно помагає, такшо він заходить ще далі і завдає мене собі на плече. Я дивлюся на його ноги, коли він несе мене на фіру.

— Ко то є, Вілфе? — питає якась жінка.

— То Бен, — каже Вілф. — Виглядає єк сарачєтко.

І далі він кладе мене на свою фіру. Вона вся захаращена паками і коробками, покритими шкірою, всюди якісь меблі та й великі коші, всьо звалено в купу, всьо лежить одно на другому.

— Уже пізно, — кажу я. — Все скінчилося.

Жінка встає з сидіня і підходить до заду фіри, і нахиляється до мене. Вона широка, на ній ношена сукня, неслухняне волося, в кутиках очей зморшки, а голос швидкий як у мишки.

— Шо сі скінчило, шпанюче?

— Її нема, — я чую як моє підборідя тремтить, а горло зводить. — Я її загубив.

Я відчуваю холодну руку в себе на чолі, і то так добре, шо я сам до неї притискаюся. Вона забирає руку і каже до Вілфа:

— Горячка.

— Йо, — відповідає Вілф.

— Тре’ зробити компреса, — каже жінка і я думаю, шо вона йде в канаву, але це взагалі немає сенсу.

— Де Гільді, Бен? — каже