Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Говорячи про воєнні події вересня 1939 р., не можемо оминути увагою участь у них вояків-українців Війська Польського, яких за приблизними підрахунками було від 100 000 до 120 000, причому 20 000—25 000 відбували тоді чинну службу, а решта була призвана під час мобілізації.
Відповідно до принципу екстериторіальності, застосованого під час укомплектування польських збройних сил, вояки-українці проходили чинну службу якомога далі від рідних домівок. Тож не дивно, що у військових з’єднаннях познанського 7-го корпусного округу українці становили близько 20 % від особового складу. До познанської 14-ї піхотної дивізії новобранці прибували традиційно з Кам’янки-Струмилівської, Рави-Руської, Львова, Коломиї, Калуша й Станіславова; до гнєзненської 17-ї — з Бережан, Чорткова й Калуша; до каліської 25-ї — із Золочева й Тернополя; до Великопольської кавалерійської бригади — з Коломиї, Бережан, Бучача й Станіславова.
На відміну від тих, хто проходив чинну службу, особи, призвані до війська під час мобілізації, потрапляли зазвичай до військових з’єднань, котрі стояли в районах їхнього постійного проживання. Тому переважна більшість мобілізованих українців увійшла до складу польських дивізій і бригад, які до війни дислокувалися на західноукраїнських землях.
Перша хвиля часткової таємної мобілізації відбулася в Польщі у 20-х числах березня 1939 р. як відповідь на дії Німеччини з остаточної ліквідації Чехословаччини. Мобілізація відбувалася на території брестського 9-го й частково 4-го лодзинського корпусних округів. До штату воєнного часу тоді розширили чотири піхотні дивізії та одну кавалерійську бригаду, які швидко було перекинуто на західний кордон. Оскільки мобілізація відбувалася на Поліссі, до війська було призвано значну кількість місцевих українців. У середині серпня у зв’язку із загостренням ситуації у Вільному місті Гданськ (Данциг) було проведено мобілізацію дислокованих на Волині 13-ї й 27-ї піхотних дивізій та Волинської кавалерійської бригади. Дивізії мали утворити Інтервенційний корпус, призначений для вторгнення до Гданська, а бригаду відправили на західний кордон, у район Ченстохови. Під час цієї хвилі мобілізації призивали в основному місцеве українське населення, яке значно посилило вказані з’єднання. 13-ту дивізію було поповнено резервістами з району Рівного, Олики, Дубна, Костополя, а 27-му — з району Ковеля, Луцька, Володимира-Волинського. У лубенському 2-му кінно-артилерійському дивізіоні Волинської кавалерійської бригади українців було 40 %. За словами командира дивізіону усі вони відзначалися відмінною підготовкою й сильною прив’язаністю до рідної частини. Аналогічною була ситуація в чотирьох кінних полках бригади, а в грубешівському 2-му кінно-стрілецькому, за деякими відомостями, вояки-українці становили половину особового складу.
27 серпня почалася чергова хвиля таємної часткової мобілізації, під час якої до штату воєнного часу розгортали дислоковані на західноукраїнських землях Кресова й Подільська кавалерійські бригади та тернопільську 12-ту піхотну дивізію. 31 серпня в Польщі було оголошено загальну мобілізацію. Тоді почалося розгортання станіславівської 11-ї Карпатської та львівської 5-ї піхотної дивізій. До всіх названих з’єднань було направлено значну кількість резервістів-українців.
Тут слід зауважити, що особливих проблем національного характеру під час проведення всіх стадій мобілізації в документах не зафіксовано. В основному призовники охоче йшли до війська. Водночас мобілізаційні комісії зіткнулися з проблемами іншого характеру. Місцеві селяни віддавали на потреби армії найгірших коней, упряж, вози тощо. Такі випадки були продиктовані зрозумілим бажанням господарів зберегти своє найкраще майно.
На полі бою вояки-українці зарекомендували себе якнайкраще. Чимало з них здобули польські бойові нагороди. Так, за героїзм і мужність орденом «Віртуті Мілітарі» («Virtuti Militari») було відзначено українців капрала К. Касянчука (посмертно) та каноніра К. Бенюка, котрі служили в 2-му дивізіоні кінної артилерії Волинської кавалерійської бригади. У 7-му кінно-стрілецькому полку Хрестом Хоробрих було нагороджено денщика командира частини старшого стрільця В. Маланюка (поранений 19 вересня поблизу Варшави) та стрільця В. Мотлюка зі взводу протитанкових гармат (загинув 14 вересня в бою над річкою Бзура).
Напередодні Другої світової війни 38 колишніх старшин Армії УНР, котрі не мали польського громадянства, служили у Війську Польському як контрактні офіцери на підставі індивідуальних угод, які вони укладали з військовим відомством Речі Посполитої. Кількох із них було відзначено бойовими нагородами, а підполковник П. Шандрук у другій половині вересня 1939 р. був призначений начальником штабу 29-ї піхотної бригади. Після тяжкої хвороби командира він фактично очолив це з’єднання. За успішну організацію 23 вересня прикриття відступу польських військ поблизу Замостя його було нагороджено орденом «Віртуті Мілітарі». За героїзм, проявлений під час боїв у районі міста Кутно, до відзначення цим орденом було представлено також майора Я. Гальчевського, який командував батальйоном 67-го піхотного полку та батальйоном територіальної оброни «Бродниця». Майор М. Пікульський із 8-го телеграфного батальйону брав участь в обороні Варшави, за що був відзначений Хрестом Хоробрих.
Під час бойових дій вояки-українці були вірними присязі й мужньо боролися з ворогом. Кількість тих, хто з різних причин залишав військо, була незначною й суттєво не відрізнялася від подібного показника в інших національностей (окрім німців, серед яких було чимало дезертирів). Лише після 17 вересня, коли радянські війська перейшли польський кордон, українці стали масово залишати військо. При цьому в багатьох випадках вони робили це з дозволу або навіть за наказом своїх командирів. Таке явище було характерним лише для тих польських частин, що перебували на сході країни. Водночас переважна більшість тих, хто воював у західних регіонах, незважаючи ні на що, продовжували боротьбу з ворогом, до кінця виконуючи свій солдатський обов’язок. Чимало українців брало участь у битві на Бзурі та боях під Томашовим-Любельським, обороняло Варшаву та Модлін.
Сьогодні в розпорядженні істориків немає достовірних документальних джерел, які б указували конкретні втрати вояків-українців. Припускаємо, що під час бойових дій було вбито близько 7800 осіб і вдвічі більше поранено. Приблизно 60 000 вояків потрапило до німецького полону. Ще 20 000 осіб опинились у радянському полоні, але більшість із них іще восени 1939 р. було звільнено додому. Чимало українців, які разом із поляками опинилися в радянській неволі, загинуло від рук катів із НКВС. Так, у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій», після закриття браузера.