Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Для мене ніколи не було дивиною спати у незнайомих місцях – в якийсь момент життя більше здивування викликало тривале перебування в одному місці. Але звикнутися з будиночком, до якого мене привів ректор попереднього дня, чомусь було непросто. 

Він мав непоганий вигляд – так сказав би будь-хто, кому подобалося спати серед величезних вікон в усіх стінах. Але я відчувала себе всю ніч так, наче за мною піддивляються, і тільки крутилася на надто м’якій перині з боку на бік. Будиночок був майже пустий, і окрім ліжка, письмового стола та порожньої шафи у ньому нічого й не було. А я навіть не мала, що в цю шафу покласти: речі, які я везла з собою, певно, забрали шукачі, а решту для правдивості довелося підірвати у власному домі.

Мій перший робочий день мав початися вже сьогодні – це люб’язно пояснив Ярош, поки проводжав до нового житла. Також він вручив мені якийсь ворох листів, аби я готувалася до лекцій, а ще – показав дорогу до мого нового місця роботи, а саме корпусу менталістики. 

Я слухала його в пів вуха, а видані папери засунула під ліжко майже відразу після того, як залишилася сама. Мені достатньо було кинути на них один погляд, аби зрозуміти – вони наповнені застарілими теоріями та відвертою брехнею. Не дивно, що з таким навчанням факультет занепав. 

А втім, це не моя проблема. Я повільно провела пальцем по шипах нашийника і скривилася – зняти його й справді буде непросто. Але точно не неможливо. Почекаю кілька днів, поки увага до мене стане трохи меншою, а тоді вже й візьмуся продумувати план втечі. 

Збори не зайняли багато часу – я вимилася в холодній воді, натягнула свою вчорашню пошарпану сукню, і, прихопивши із собою булочку, яка невідомо як опинилася на столі, попрямувала стежкою до корпусу. 

Ігнорувати занепад менталістів, певно, було простіше-простого: їхня будівля розташовувалася так відокремлено від решти академії, що про неї можна було легко забути. Колись велична триповерхова споруда з мармуровими колонами, статуями богів і надписами давньою мовою під вагою часу наче покосилася. 

Я зупинилася за кількадесят метрів від пошарпаного входу й задерла голову вгору. Майже всі вікна корпусу стояли, забиті дошками зсередини, та ще й прикладені закляттями для надійності. Позаду будівлі над нею височіла вузька, повністю обплетена лозою й диким виноградом вежа. 

Я вже майже відчувала ніздрями запах сирого каменю й моху, що не зникав з корпусу вже, певно, роками. На першому поверсі тьмяно світилися кілька вікон. У Анірі в листопадові дні запалювати кристали часом доводилося навіть вдень, бо низькі хмари так затуляли сонце, що не пробивався жоден яскравий промінчик. 

Що ж, принаймні не доведеться довго шукати свою авдиторію. У повітрі запахло озоном, і я трохи пришвидшила крок, аби не потрапити під вже звичну ранкову мжичку. 

Ось ще одна причина, чому я хотіла поїхати з Естрії. Більшу частину року доводилося миритися з дощами, снігом, холодом й хмарами. Тільки у літньому Воль-Мунаті сонце заходить лише вночі, а море… Ех, прощавайте мої мрії про море, про теплі краї й безтурботне життя в маленькому будиночку з трояндовим садом. 

Тепер я на невизначений час застрягла у кам’яній старючій фортеці, наповненій дощенту багатіями й дворянами. Оце ж радість! 

Вхідні двері піддалися зі скрипом – наче в них і справді щодня заходив тільки старий Санен та ті нещасні четверо студентів, що обрали менталістику. Фарба на міцному дереві потріскалася, і від них також пахло сирістю та цвіллю – двома запахами, які я не переношу. Та я все одно міцно вхопилася за ручку й зачинила їх за собою – ще не вистачало застудитися через постійні протяги. 

Головна зала також зберігала залишки колишніх розкошів: згори на мене дивилася велетенська статуя Кассандри, покровительки науки. Ось тільки дивилася вона пустими очницями, бо дорогоцінні камені, що колись були її зіницями, вже давно вкрали. Мармурові сходи запилилися, і на них з вулиці задуло листя. На люстрах бракувало кристалів та захисних кріплень, тож я обійшла їх стороною, аби не бути випадково розчавленою у такий дурний спосіб. 

Двері авдиторії, де я мала б викладати, стояли прочинені, і з них в коридор лилася тонка смужка розсіяного світла. Я зупинилася й глибоко вдихнула. Потрібно відразу показати свій авторитет, пояснити, як будуть проходити наші заняття. 

Ці студенти можуть бути тричі багатою знаттю, а принижувати я себе не дам. Я вже наглиталася цього раніше, і з мене досить. Одне слово проти мого – і я викличу когось на дуель, і нехай потім Верес робить зі мною, що хоче. 

Я відчинила двері одним різким рухом й подолала відстань до лекторського столу, який бачила у дзеркалі-артефакті Яроша, за два великі кроки. Старе, обшите шкірою крісло скрипнуло, коли я в нього владно опустилася, й тільки тоді я дозволила собі перевести погляд на студентів. 

До того вони сиділи заспано, незацікавлено, але тепер від мого лиця не відривалися чотири здивовані пари очей. Дві дівчини й два хлопці. Одна зі студенток нахабно обдивилася мене з ніг до голови: від брудних і розідраних на колінах панчіх до жилета для верхової їзди й шипастого нашийника. Я навмисно не докладала жодних зусиль до того, аби приховати його – нехай дивляться. Це буде робота Яроша пояснювати, чому він на мені, а зовсім не моя. 

Я зустріла погляд дівчини своїм – важким і, я точно знала, неприємним. Зазвичай люди уникали дивитися мені в очі – й не без причини.