Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Олесь виріс красивим юнаком. Дарма, що захудий і кволий, бодай-собі й недужий із виду, та саме такі чоловіки з набіленими, нібито змученими хворобою лицями, входили в моду «у Еуропах». Його струнка постава, точені риси блідого обличчя й жорсткі сірі очі розбили серця не одної французької мадемуазель.

Стара нянька ласкаво погладила Олеся по голові, торкаючись його довгого волосся.

– До знахарки місцевої треба йти. Тепер, коли паніматки нашої, царство їй небесне, на світі немає, ніхто тобі не возборонить випробувати свою долю в ворожки. Може, на чужині не вийшло, а у себе, під боком, і поробиться…

– Мати не вірила, і я не вірю, – відкинув її руку Олесь.

– Але люди про неї такі речі говорять! Вона ледь не мертвого Івана на ноги звела, коли на нього балка панського сажа впала. І Мотрю нашу, кухарку… пам'ятаєш її? Від лихоманки вилікувала. Навіть твої брат із сестрою про неї згадували!

– Кажу, не вірю я… – уже з меншою впевненістю в голосі відрізав юнак.

Варвара на те лиш усміхнулася, накидаючи на коліна Олеся тепле покривало.

Серед лісу стояла хатинка. Гарний такий зруб, почорнілий від часу, але обжитий, доглянутий. Навколо розкинувся невеликий город, уже скопаний і здобрений на весну.

Усередині хати пахло сушеними травами й грибами. Біля вікна сиділа дівчина й перебирала квасолю. У тій квасолі поселилися якісь жучки, що норовили зіпсувати весь її минулорічний урожай.

Дівчина співала собі крізь ніс, її губи ледь ворушилися, а пухлі пальці моторно відбирали гарну квасолю від зіпсутої. Вона вся була повненька. Не огрядна й неповоротка, як відгодована індичка, а радше округла, неначе молодиця, що чекає на першня. Усе обличчя дівчини, шию, руки і навіть пальці плямами вкривали руді веснянки. Навіть коса, що виглядала з-під білої хустки, була руда, мов пожухле листя.

Стукіт у двері примусив здригнутися від несподіванки, вириваючи дівчину з її глибокої задуми. Не чекаючи дозволу, двері відчинилися. Грюкнула клямка, і в хату зайшла стара бабуся та по-чудернацькому вбраний юнак.

Дівчина підвелася й довго та сторожко дивилася на прибулих.

– Доброго здоро… – почала було стара.

Але господиня хати на неї й не поглянула, перебиваючи:

– Паничу? – підняла тонкі брови вона. – І з якого ж лиха ти до мене прийшов? Що ж це за честь така мені сьогодні випала?

– Ти ж ворожка, от і відгадай, – зневажливо кинув він, зиркаючи на дівчину з-під лоба й свого крислатого капелюха.

– О ні, я не ворожка, – криво усміхнулася вона й розвела руками. – Я відьма! Тому, якщо ти вже прийшов до мене, паничу, будь чемним і давай відповіді на запитання, які я тобі ставлю.

Її суворий впевнений голос примусив незваних гостей сторожко перезирнутися. Навіть пан Чернецький із усією своєю бравадою закляк від здивування.

Очі дівчини також не віщували нічого доброго. Вони дивилися, немов крізь парубка, і від цього погляду його спина покрилася сиротами.

– То що, пане Олесю, чи будеш мені відповідати, чи й далі загадки мені загадувати?

– У мене, добродійко, е-е…

– Рутеніє, – поспішно підказала стара Варвара.

– Так, Рутеніє… є до тебе справа, – зібравши всю волю в кулак і примусивши себе справді бути чемним, відповів Олесь. – Я… сліпну. Із кожним днем я бачу все гірше, очі нібито затягує білою пеленою, – випалив він.

Та, що назвалася відьмою, підійшла ближче й зазирнула Олесю в вічі. Так глибоко зазирнула, що йому здалося, ніби вона побачила навіть ті куточки його душі, які він сам від себе приховував. Але він витримав погляд, не відвівши очей. Вона посміхнулася. Він видихнув з полегшенням.

– Очі затягує більмами. Рік-два і зовсім побіліють, – буденно сказала Рута, обтираючи руки ганчіркою.

– Але ж можна якось зарадити, голубко, дорогесенька! – ледь не кинулася на шию дівчині стара.

– Діло нехитре, – знизала плечима Рута. – Вийди, бабусю, лиши нас.

Варвара ще трохи покрутилася в порозі, супонячи спідницю, але потрапивши під гострий погляд відьминих очей, одразу зачинила за собою двері, згинаючись у поклонах.

– Усадовись! – веліла Рута, і Олесь покірно сів на лаву, попередньо змахнувши з неї крихти хліба.

Якби він лише знав, що тієї миті відбувалося в серці Рути, він би одразу накивав п'ятами, більше ніколи не повертаючись в це прокляте місце.

А Рута згадувала. Вона згадала маленького хлопчика, що з люттю кричав: «Бий сильніше! Іще, іще сильніше бий!»

Скільки років він жив поруч неї, скільки разів вона зустрічала його на хуторі коло церкви, скільки разів могла помститися… А він же навіть не пам'ятав про неї! І от, нарешті, він тут, у неї в руках…

Рута поклала свої долоні на очі хлопця. На світі була лиш одна людина, яку вона ненавиділа більше за цього недорікуватого підсліпкуватого паненяти… Єдина лиш мить, єдине зусилля, і він осліпне назавжди! І тоді вона нагадає йому про маленьку ледь живу втікачку, що мешкала поряд всі ці роки, і тоді… Але Рута не змогла. Вона згадала інше – старого волхва Ждана, вчителя, що врятував її у цьому самому лісі, поселив її в цьому домі, і якому вона дала обітницю ніколи не використовувати свій дар на зло. Рута до болю заплющила очі й напружила все тіло, силкуючись відігнати від себе всеохоплюючу лють.

– Хай буде так! – вирвалось у неї.

Віднявши руки, вона гидливо ними тряхнула, прямуючи до миски з водою.

– Завтра прийдеш за ліками, – кинула вона, умиваючись.

– Я пришлю за ними людину.

– Якщо ти завтра не прийдеш за ліками сам, то я нічим тобі не зможу допомогти, – мов відрізала Рутенія, нарешті звертаючи на юнака повний ненависті погляд.

Її трусило зсередини. Вона так і не змогла. Дуже хотіла, але не змогла. Перед її очима став той день, коли сивий дідуган у полотняному дранті знайшов її біля жертовника бога Велеса, скалічену й хвору на гарячку. Він узяв її на руки й відніс у свою хатину, нічого не питаючи, нічого не пояснюючи. Старий відпоював її гарячими травами, щедро годуючи простим лісовим харчем і читаючи замовляння. Лише за місяць, коли дівчина нарешті почувалася зовсім здоровою, Ждан уперше заговорив до неї.

– Маєш куди йти, дитя?

Рута лиш захитала головою.

– То лишайся.

– Але ти служиш поганським богам, а я православна…

– Під єдиним сонцем ходимо, – відповів дідуган. – Вось тілько мусиш мені пообіцяти, що більше ніколи навмисно не вчиниш зле людям.

– Обіцяю! – гаряче відповіла Рута, згадуючи слова отця Никодима. – Але… звідки ви знаєте, що я чинила зле?

Дідусь ледь посміхнувся в