Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хіба що… якщо спрагнеш врятувати людину, яку любиш більше за себе, – ніби не чуючи питання дівчини продовжив він.
Рута тоді лише посміхнулася у відповідь. У свої тринадцять вона вже й забула, як це – любити.
– Як твої очі, паничу? – не підводячись, сказала Рута, коли наступного дня двері в її хижу заскрипіли.
Дівчина лежала на лаві горілиць із заплющеними очима. Її залатана квітчаста спідниця обтирала подолом долівку, а на плечі був накинутий оторочений лисячим хутром габач[8].
– Ти мені ще не дала ліків, велівши прийти сьогодні, забула? – огризнувся він, задираючи підборіддя, але тримаючись від господині на віддалі.
– Я зцілила твої очі ще вчора, – насмішкувато відповіла Рута, блиснувши білими зубами та нарешті підводячись. – А сьогодні я приготувала ще дещо.
Тепер Олесь і справді бачив краще, тож міг розгледіти густе ластовиння на її кирпатому носі, круглі щоки й гордо закопилені губи. Він пристрасно бажав зцілення, але не хотів, не смів навіть перед собою зізнатися, що це чудо зробила не хто інша, а вона – жебрачка, відлюдниця, що забагато про себе думає… Олесь волів би ліпше віддати її під суд за відьомство, лиш би не терпіти зверхнього погляду її маленьких, але таких пронизливих каро-зелених очей, лиш би не відчувати цього приниження, лиш би вона скоріше зникла з його життя…
Та поки шляхтич розглядав руде обличчя Рути й мучився від нав'язливих думок, дівчина підійшла до Варвари, що знову супроводжувала хлопця, і дала їй клунок.
– Тут корінь валеріани й дика м'ята. Заварюй йому міцний настій та давай щовечора випивати по кухлю. Бо якийсь він у тебе тіпаний. А це – морквяний сік з олією, – дістала з-під столу глек вона. – Щоби зір, коли зовсім повернеться, ясніший був. Пити потроху щодня. Як скінчиться цей глек – приходь іще чи пришли до мене кого-небудь. Але зроби так, щоби я твого панича більше не бачила.
– Я і твій панич! – стрімко ткнув у неї пальцем Олесь, не знаючи більше, що сказати від обурення.
– Та невже? – звела брови дівчина. – Лишай гроші на столі й можеш повертатися додому. Теж мені, нобілет[9]. І щоб я твого духу на своєму подвір'ї не чула! – змією просипіла наостанок вона.
Їхні погляди зустрілися. Якусь мить вони з ненавистю дивилися одне на одного. Першим не витримав Олесь, кліпнувши й відвівши погляд, нібито протираючи втомлені очі.
Тієї ночі марення були особливо яскравими. Вона великою птахою-сорокою пролітала над лісом, а ліс горів. Тисячі голосів кликали її на допомогу, але вона не могла нічого подіяти. Язики полум'я обсмалювали крила, лякаючи Руту-птицю рудими іскрами. Робилося гаряче. «То ось як виглядає пекло, у яке я неодмінно скоро потраплю», – відмітила про себе Рута, відчуваючи, що задихається. Довго, нескінченно, нестерпно довго вона намагалася втекти, відлетіти якнайдалі від диму, але густе гаряче повітря проникало всередину, ускладнюючи дихання й притягуючи до землі. Рута прокинулася від того, що задихалася. Її затишна хатина була застелена сизою пеленою, а товстелезні колоди зрубу вже займалися вогнем. Хутко схопившись із лежанки, дівчина з жахом озиралася навколо, не розуміючи, що робити, і куди бігти. Одна думка барабанним боєм відстукувала в голові – горів її дім. Дім! У це місце привів її старий волхв, тут вона навчилася знатися на травах, лікувати та нарешті керувати своїми силами й чудом зцілювати людей. Цю хатину вона лагодила кожну весну, зчищаючи мох і перекриваючи дах. Це був її маленький, але власний світ. Її єдиний світ!
Розкисла! – раптом прогнівалася на саму себе Рута. Дихати робилося дедалі важче, і кожна мить тепер була як золото. Забувши про страх, дівчина зістрибнула з лежанки й ухопила те, що трапилось під руку – клунок, із яким ходила в ліс, стареньке рядно й черевики. Відчинивши двері, до яких ще не доповзли язики полум'я, вона як була – босоніж і в сорочці, вибігла надвір.
Весна наливала світ новими фарбами. Сніг у лісі вже посходив, і лише де-не-де в затінку ще лишилися кавалки брудного, колись білого сніжку. Зима цього року була малосніжна, трава стирчала сухим биллям, щедро вкрита торішньою хвоєю й сухим пожухлим листям, і лиш подекуди майоріли сині проліски й інші першоцвіти. На цьому боці річки, у вологій низовині, не горіло. Дерева тут стояли поодаль, полум'я не змогло перестрибнути з гілки на гілку, лише обсмалило місток, який, на щастя, наполовину був затоплений весняною повінню.
Олесь сидів на березі, закутавшись у підбитий хутром жупан. Його довге волосся було розтріпане й розсипане по плечах, а під очима виднілися синці від недоспаної ночі. Юнак із жалем дивився на протилежний бік річки, де підсвічені вранішнім сонцем височіли обвуглені чорні дерева, і де ще не скоро з'явиться життя. Але сумував він зовсім не за лісовою зеленню чи пухнастими білками. Там, за стіною лісу, згоріли і його садиба, і цілий хутір з фільварком. Його батьківський спадок. Селяни так і не встигли зупинити лісову пожежу, що розгоралася просто за їхніми вікнами. Він знав, що це був зумисний підпал.
Так, йому було шкода. До сліз шкода свого хутору, у якому він виріс, і який приносив хай невеликий, але постійний дохід. Менше переймався за холопів. Але чи турбує чуже горе, коли у самого в торбі пусто? Та й торби ніякої немає, так, чоботи та жупан… Навіть шапки на голові не було, не те що сережки в вусі.
За такими думками він і задрімав, розкинувшись просто на піску під невеликим, порослим травою, пагорбом. Прокинувся лише відчувши легкий удар, ніби хтось стусонув його ногою з лівого боку. Протерши руками очі, Олесь поглянув угору, де, ледь затуляючи сонце, стояла дівчина.
– Паничу, я ж попередила: щоб я тебе більше не бачила й духу твого не чула!
Той стрепенувся, зі сну нічого не розуміючи. Він із острахом поглянув на простоволосу дівчину в накинутій поверх сорочки ряднині, що пробудила його з такого солодкого й жаданого забуття. Ач, знайомий голос! Її тут лише й бракувало!
– То чого ти знову мозолиш мені очі? Ти що, ховаєшся, допоки там догорає твій маєток разом із хутором?
– А може… це ти..? Це ти пустила червоного півня, відьмо? – одразу перейшов в наступ Олесь, зводячись на ноги й відступаючи від Рути на кілька кроків.
– Паничу, ти зовсім розум розгубив, поки з поля бою тікав? Ті, хто це зробили, спалили твій маєток,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням», після закриття браузера.