Читати книгу - "Втекти від чудовиська, Аріна Вільде"

— Матусю, — шепоче вона, притискаючись до мене. — Не плач. Усе добре, правда?

Я обіймаю її, відчуваючи, як її тепло розтоплює мій страх. Киваю, намагаючись заспокоїтися.

Тимур зачиняє дверцята, обходить машину і відчиняє зі сторони водія. Він забирається всередину, але не заводить мотор одразу. Деякий час сидить мовчки, лише важко дихаючи. Потім повільно повертається до мене.

— Ти маєш зрозуміти, Віро, — його голос звучить низько, але більше немає тієї люті, що була хвилину тому. — Я не ворог вам. Я намагався захистити вас, але ти ускладнюєш усе, роблячи такі... — він замовкає, підбираючи слова. — Такі безрозсудні речі.

Я не відповідаю. Ліза тихо схлипує, і я погладжую її по спині, відчуваючи, як мені самій потрібно зібрати сили. Тимур переводить погляд на неї, його риси пом'якшуються ще більше.

— Крихітко, з тобою все гаразд? — запитує він, але голос звучить уже майже ніжно.

Ліза піднімає на нього очі й киває.

— Втомилася, — шепоче вона, позіхаючи.

— Зараз поїдемо додому, — каже Тимур, дивлячись на мене поверх її голови. — Тепер ніхто не посміє вас образити. 

Він заводить мотор. Машина м'яко рушає з місця. За вікном миготять вогні ночі, а я притискаю Лізу до себе, молячись про те, щоб цей жах нарешті закінчився.