BooksUkraine.com » 📖 Пригодницькі книги » Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк 📚 - Українською

Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

60
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Грає синє море" автора Станіслав Володимірович Телняк. Жанр книги: 📖 Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 131
Перейти на сторінку:
сімома кішварами… [19]

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився у світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб-баша упав на землю і голосно заридав:

— Вай-вай-вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром. Невже Мухаммед?..

Так, повноправним володарем Туреччини став не Ях’я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммеду Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.

— Є ще одна звістка, — перебив гонець. — Прошу прочитати оцей фірман[20] султана, адресований вам особисто.

Бейлер-бей Якуб розгорнув шматок пергаменту.

«Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях’ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч нуртувало, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися столітні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої буремної ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла в лівій руці великий клунок.

Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях’я та Устя.

— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Он там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена.

Устя тримала Ях’ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що цієї ночі у його житті відбувається якийсь крутий поворот…

Стара болгарка Параскева, як тільки почула в палаці бейлер-бея про те, що вже є новий султан, одразу побігла до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати Ях’ю.

— Я нікуди не поїду звідси, — відповіла Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько заповідав владу. Ось у мене його лист… Я поїду до Стамбула. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому має належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до зіндану[21], де вас уб’ють… Уб’ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів-ворогів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, прошу вибачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях’ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку.

І от вони втікають з Трапезонта.

Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал[22]; на ньому одчаюга капудан-ага[23], якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, які не бояться нічого в світі, крім хіба що ножового удару в спину, — вони теж одержали по доброму гаманові з грішми…

— Хутко в човен!

Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що гойдався на хвилях. Махмуд узяв на руки Ях’ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого й безвусого турка.

Вона теж зразу не хотіла втікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:

— Усте, коли Ях’я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…

— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика…

— Ні, ти повинна їхати.

Устя довго плакала, але зрештою погодилася.

Ях’я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну, розкипілу безвість…

Потім, через три десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях’я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне, розшаліле море…

Справді — відтоді мине три десятки літ…

Книга перша

Стріли над степом

Частина перша

Розділ перший, у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу

Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:

— Диви!

Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, всіяного зорями неба.

— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету… На що схожа?

— На дівчину… Ух ти, мов дівчина-гяурка…

Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка, точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяйвом серпи на банях Айя-Софії, мечетей Баязида й Сулеймана, підіймали в небо гострі зубці громади фортеці-в’язниці Єді-куле, роззявляли кам’яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія.

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина…

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки і брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, разом з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, ніби кілька літ тому пролітала над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа українки-полонянки накликала біду на місто.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали все військо під Хотином, а тепер треба йти аж на Мекку за султаном — хіба це не біда? — сказав Селім.

Знає Селім, гомонять у яничарських

1 ... 5 6 7 ... 131
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"
Біографії Блог