Читати книгу - "Троща"

дихання, розриваючи груди, нагадувало, що я ще живий, я ще не випив чашу свою до дна. У тій чаші лишалася одним-єдина краплина, бо раптом я вгледів свою смерть, яка схилилася наді мною. Я всяк міг уявити свою смерть, це могла бути навіть костомаха з косою чи, навпаки, дуже вродлива дівчина, красуня-валькірія, котра підбирає мертвих вояків на полі бою, але такою, як вона явилася, я її не уявляв ніколи. Смерть дивилася на мене темно-рудими очима з німим запитанням:

«Готовий?»

5

Тепер, окрім примарного пошуку запізнілої красунечки-долі, в цьому місті у мене з’явилася ще одна мета. Знайти когось із родичів того, хто лежав на цвинтарі під вітрилом із чорного габро. Родичів чи будь-кого, хто знав небіжчика. Звичайно, міркував я, рано чи пізно хтось із них прийде на могилу (зовсім свіжими були айстри), але чергувати на цвинтарі не випадало, а до поминальних проводів, коли родичі приходять на «гробки», було дуже далеко.

Серед багатьох чуднот у місті на Дніпрі, про які я вже казав, мене ще дивували тутешні кав’ярні, всі оті забігайлівки, «стікляшки», «хвилинки», яких було густо натикано по всіх мікрорайонах. У цих дешевих пивничках вечорами товклося чимало всілякого люду, переважно тих-таки пролетарів, гегемонів усього світу, та різних синюшних типів, котрі ніколи не мали грошей, але завжди були п’яні. Ходячи від столика до столика з простягнутою рукою, вони «домазували» собі по десять-двадцять копійок, поки не назбирували на порцію алкоголю.

Я теж облюбував собі одну таку «хвилинку», очевидно, названу так через те, що в ній були тільки стоячі місця за високими круглими столиками — не розсядешся. Хоча я не помічав такого, щоб хтось забігав сюди лише на хвилинку. Чоловіцтво любило тут погомоніти душа в душу, дарма що ці задушевні розмови часто закінчувалися сварками, а то й жорстокими бійками. Та я вподобав цю «хвилинку» лише з однієї причини — за шинквасом тут працювала Стефа. З одного імені можна здогадатися, що вона доводилася мені землячкою, хоч і народилася по той бік Золотої Липи на Бережанщині, в селі Поручин. Я не хвалився Стефі, що колись бував у її селі. Саме біля Поручина у вересні 44-го курені Остапа та Бондаренка (тоді я був у сотні холодноярців) звели один із найбільших своїх боїв, у якому заскиртували понад сотню більшовиків. Але навіщо Стефі це знати? Вона й без того чула ще в школі, що у таких, як я, руки по лікті в крові.

Якось недільного ранку я випадково забрів у її «хвилинку» випити кави, і вже з першого слова «прошу» Стефа впізнала в мені свого краянина, хоч сама говорила по-тутешньому. Але зі мною защебетала, як пташка, і зачерствіле серце старого вояка-невільника тихо всміхнулося. Віком вона була близько тридцяти п’яти, мала строгий галицький ніс і напрочуд ясні, як у лошати, очі.

— Кілько вам грудочок цукру? — спитала, клацаючи важелем шипучої кавоварки.

— Так, аби ложка стояла.

— Чайна чи столова? — Стефа теж не полізла за словом у пазуху.

— Срібна, — сказав я. — Мама казали, що я сі вродив зі срібною ложечкою в писку.

— Он як! Тоді кладіть собі самі, — вона поставила переді мною філіжанку й підсунула коробку з дрібним рафінадом.

Була ще та рання пора, коли «хвилинку» не атакують завсідники, і ми зі Стефою трохи погомоніли. Так, скупо — хто звідки, чи давно доводилося бути вдома. Більше розпитував я, бо самому не було чого розповісти. Я навіть не міг пояснити Стефі, звідкіля в чоловіка така любов до солодкої кави. У чоловіка, який чверть сторіччя не бачив солодкого.

— А що вас занесло в цей край? — спитав я, не відходячи від шинкваса.

— Заміж вийшла, — просто сказала вона.

— Заміж? А, ну так, звичайно.

— Так сі стало, — всміхнулася самими очима Стефа.

Я маленькими ковточками відсьорбував каву і прикидав собі подумки, скільки їй було тоді років, коли я по лікті кривавив свої руки біля її села Поручин. П’ять, сім?

— Як ви сі дивите на то, щоби ще філіжаночку? — спитала вона.

— Залюбки! — погодився я. — У цьому місті не часто зустрінеш земляка, щоб перекинутися словом.

— Не часто, але можна, — сказала Стефа. — Світ тісний.

Вона приготувала каву і вже сама вкинула в мою чашку п’ять грудочок цукру.

— Дякую, — сказав я. — Побавила діда.

— О, тримайте мене! — взялася в боки Стефа. — Теж мені дідо знайшовся!

Вона пирснула на мене ясним білозубим сміхом, і під ту хвилю я милувався Стефою. Скажу чесно, мені той сміх полестив. Тішило те, що в її очах я ще не дідо.

— А ви що — віднедавна в нашому місті? — спитала вона.

— Скоро рік буде.

— Працюєте тут?

— Авжеж. Чортом у пеклі.

— Де-е-е?

— Там, де я сказав. Вам не почулося.

Стефа ще хотіла щось запитати, але не наважилася. Довелося їй допомогти.

— Видите, Стефо, я самотній чоловік. Ще не обріс друзями і земляками.

— Як… самотній?

— Одинак, — сказав я. Потім усміхнувся до неї майже змовницьки: — Так сі стало.

— Це все наживне, — по паузі заспокоїла мене Стефа.

— Звісно, — погодився я і спитав те, що давно крутилося на язиці: — А вам не знайоме таке прізвище, як Тимчак?

— Тимчак? — Стефа замислилася.

— Він жив у цьому місті, — пояснив я. — Два роки тому помер.

— Помер? — злякано перепитала Стефа, наче йшлося про близьку їй людину. — Ні, не чула про такого.

— Тимчак Михайло Степанович, — майже по складах вимовив я.

— Не чула, — похитала головою Стефа.

До «хвилинки» зайшло двоє веселих молодиків. Швидше за все, студенти. Я одним ковтком допив каву, поклав на шинквас дріб’язок і попрощався зі Стефою. Вона попросила заходити ще. Я пообіцяв, що неодмінно навідаюсь. Коли вже ступив на поріг, почув її окрик:

— А він хто вам?!

— Ніхто, — сказав я.

Надворі стояв гожий осінній день. Така неділя, що тільки гуляти. Але на вулицях було малолюдно. Я люблю, коли мало людей, тоді немає отого прикрого відчуття, що хтось тобі дихає в спину. Ну, та хлопці в чорних плащах теж мають свої вихідні. До речі, ось отримаю зарплатню й теж куплю собі чорний демісезонний плащ, подумав я, мовби мій сусіда по нарах, чи то пак по ліжках, Йосип. Він учора ввечері поїхав до мами в Гуляйполе, і я міг би сьогодні посидіти вдома, почитати, насолодитися своїм… одиноцтвом. Але мав іншу гризоту. Неділя — день не лише для розваг.

На зупинці я вскочив у майже порожній трамвай, що йшов до міського цвинтаря. Вирішив запитати в небіжчиків, чи хтось із них бачив таку смерть, як я?

6

Вона дивилася на мене маленькими гострими очима, круглими, як чорні ґудзики в золотих обідках, дивилася так пронизливо,