Читати книгу - "Лютеція"

(так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історії — звична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розп’яття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику[4] стояли громниця[5] і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи п’янливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт скла — то Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска від’їхала. Більше її Вагилевич не бачив.

3

Історія з Юлією була доволі заплутана. Версія Головацького, на думку Івана Франка, — це лише плітки, які кружляли в шляхетських колах, бо фантазійна Юлія існувала насправді. Але чи то була та сама Юлія? Можливо, їх було дві? А то й три? Юлія, з якою Вагилевич листувався, мала прізвище Шенвальдер. Та була ще й інша — Юлія Б., яка стала для поета фатальною кралею.

На початках він надавав перевагу іншій панні — Сильвії, хоча й вагався, звіряючись Юлії: «Я не кажу, що я її кохав, хоча був би кохав і то тією любов’ю довгою, повільною, яка кінчається тільки зі смертю». Юлії він залишив роль своєї Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвією С, особою освіченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди відчуваю незвичайний душевний спокій. Ти сама колись казала, що не тільки не будеш мені перешкоджати, але навіть поможеш мені, якщо я буду шукати собі дружину. Власне, прийшла пора дотримати слова. Бо є лише одна Сильвія, з якою я був би найщасливішим з людей».

В іншому листі він пише: «Моя дорога Юльцю! Я хочу бути твоїм невільником до смерті, належати тобі, як річ. Поховати в тобі увесь світ моїх чудовних марень, умерти для світу й жити винятково для тебе. Для тебе єдиної!» А далі уже звіряється Юлії в тому, що закоханий у Марію Зарицьку, якій ще у 1838-му присвятив цикл любовних віршів, і переконаний, що вона його кохає, але нічого з того кохання не вийшло, бо втрутилася вже не фантазійна Юлія, а реальна.

Розділ другий

1987. Винники

1

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справді — ну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

— Альо! Якого дідька!

— Сервус, Юрцю! — чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. — Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа...

— У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в... в... — тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! — Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

— Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти... я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

— Ти хочеш, аби я зустрів ту твою...

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

— Я знав, що ти не підведеш, — торохтів Ромко. — Записуй... потяг номер... вагон...

— Чекай, я ще не погодився!

— Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками... Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

— Я не сказав, що...

— І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра...

— То я мушу з нею цілий день валандатися?

— Ти справжній друг.

— А де вона переночує?

— Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

— Чекай-чекай... ти