Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       Христина сиділа на високому стільчику біля кухонного столу й, здається, не могла відвести очей від нашої кухні.

— У вас… дуже чисто, — сказала вона, обережно торкаючись пальцем глянцевої поверхні шафки. — І якось… затишно.

Кухня справді була акуратна — біло-блакитна, світла. На підвіконні стояли два горщики з м’ятою й базиліком, які я завжди знімала вечорами, щоб можна було посидіти й подумати.

На гачках висіли дерев’яні ложки, а на полицях тато розклав баночки з прянощами та спеціями. Кухня була чистою та дійсно затишною.

— Тато постійно миє все сам. Каже, що кухня — це серце дому, — пояснила я, наливаючи чай у чашку для Христини й у склянки для тата та себе. — Хвилинку, я віднесу татові чай.

— Він завжди працює вдома? — запитала Христина.

— Так, тато програміст. Він працює на турецьку компанію... Я зараз, вибач.

Я дістала з шафи локум і, поклавши його на піднос із чаєм, вийшла з кухні. У Туреччині майже кожен любить їсти локум, але я ніколи не бачила, щоб його запивали чаєм… Це робив лише тато, і це завжди викликало посмішку на обличчі мами… Тато любить, коли йому з чаєм подають локум, а до кави — лимонове морозиво.

Коли я зайшла до кабінету, він розмовляв англійською з паном Ахмедом — бухгалтером фірми, в якій працює, — тож я мовчки поставила піднос на журнальний столик і поспішно повернулася на кухню.

Я взяла зі стільниці паперовий згорток і, розгорнувши його, поклала на стіл лахмаджун. Від нього, ще теплого, піднімався духмяний аромат прянощів.

— Пахне дійсно смачно!

— Так… Я дістала подрібнений червоний перець і сіла поруч із Христиною.

— Ти любиш гостре? — запитала вона, шоковано дивлячись на те, як я посипаю лахмаджун перцем.

— Так, зовсім як мама... Смачного, Христино, його їдять теплим!

Христині сподобався лахмаджун, тож я поклала їй трохи з собою, а також супу з червоної сочевиці, який тато приготував, поки ми робили домашнє завдання. Вона прийняла сумку з їжею й, зазирнувши всередину, охнула від здивування.

— Який гарний рушник! Я обов’язково виперу його й принесу тобі.

— Е-е-е, добре… — спочатку я хотіла забрати рушник і загорнути банку в інший, але, подумавши, що мама сказала б, що це прояв невихованості, лише посміхнулася й сказала:

— Його вишила мама, тож неодмінно принеси його завтра.

На якусь мить у кухні стало тихо-тихо. Я відчула, як щось стисло мені груди, але цього разу — не від болю, а від дивної близькості.

— У мене її вже немає, — сказала я ледь чутно.

Христина мовчала. Вона підійшла до мене й, обійнявши, сказала:

— І в мене немає… Вона поїхала в іншу країну. Обіцяла повернутися, але... не повернулася.

Ми одночасно заплакали вдвох, знову обійнявшись, і я відчула, як з серця впав камінь… Я зрозуміла, що я не одна у своєму горі. І вперше я подумала, що, можливо, ми з Христиною могли б стати справжніми подругами.