Читати книгу - "Прислуга"

— Дякую, Ейбі. Ну ж бо, міс Волтер, з’їжте-но цю зелену квасолинку за моє здоров’я. — Мінні прощається й кладе слухавку.

Наступного ранку старий зелений лісовоз знову стояв на тому самому місці. Гупати вже почали, та містер Ліфолт сьогодні тут не крутиться. Припускаю, він зрозумів, що програв цей раунд іще до його початку.

Міс Ліфолт сидить за кухонним столом у своєму блакитному стьобаному халаті й базікає по телефону. Крихітка, з личком у чомусь червоному та липкому, злапала маму за коліна й намагається привернути до себе її увагу.

— Крихітко, доброго ранку, — вітаюсь.

— Мамо! Мамо! — кличе Маленька, силкуючись видертися на коліна до міс Ліфолт.

— Ні, Мей Моблі, — зсовує її міс Ліфолт. — Мама розмовляє по телефону. Дай мамі порозмовляти.

— Мамо, візьми, — скиглить Мей Моблі й простягає до ма­ми ручки.

— Тс-с-с, — шепоче міс Ліфолт.

Швидко хапаю Крихітку й несу вмиватися, але вона продовжує витягувати шию та скиглити «мамо, мамо».

— Сказала, як ти мені й говорила, — киває міс Ліфолт у слухавку. — Коли ми переїжджатимемо, це збільшить вартість ­будинку.

— Ну ж бо, Крихітко. Поклади свої ручки сюди, у водичку.

Але маленька надто пручається. Хочу намилити їй пальчики, а вона крутиться-звивається й таки вислизає з моїх рук. Біжить простісінько до мами й, витягши підборіддя, щосили смикає за телефонний дріт. Слухавка вилітає з руки міс Ліфолт і гепає на підлогу.

— Мей Моблі! — вигукую я.

Кваплюся до неї, та міс Ліфолт устигає раніше. Губи роз­тяглись у страхітливій усмішці, оголивши зуби. Міс Ліфолт так ляскає Крихітку по голих ніжках, що навіть я підстрибую наче вжалена.

Потім міс Ліфолт хапає Мей Моблі за руку та шарпає нею, карбуючи кожне слово:

— Мей Моблі, не чіпай більше мого телефона! — а тоді до мене, — Ейбілін, скільки разів я маю повторити, щоб ти тримала її подалі від мене, коли я спілкуюся по телефону!

— Вибачте, — кажу я й підхоплюю Мей Моблі, намагаюсь обій­няти її, але вона репетує на весь голос, обличчя червоне, б’ється.

— Заспокойся, Крихітко, все добре, все…

Мей Моблі кривиться, замахується і — бац! Як дасть мені просто у вухо.

Міс Ліфолт вказує на двері й верещить:

— Ейбілін, обидві просто заберіться звідси!

Несу маленьку з кухні. Я така люта на міс Ліфолт, що кусаю себе за язика. Якби ця дурепа приділила власній дитині хоч трішки уваги, такого б не сталося! У кімнаті Мей Моблі я сідаю в крісло-гойдалку. Дитинка схлипує в моє плече, а я потираю їй спинку, радіючи, що вона не бачить мого лютого обличчя. Не хочу, щоб вона почувалася винною.

— Усе гаразд, Крихітко? — шепочу я.

Вухо ще болить від її малого кулачка. Я тішуся, що вона вдарила мене, а не свою маму, бо й не знаю, що та жінка з нею зробила б. Дивлюся нижче й бачу червоний відбиток руки на її ніжці.

— Я тут, маленька, Ейбі тут, — я гойдаю та заспокоюю її, гойдаю та заспокоюю.

Але Крихітка, вона просто плаче й плаче.

Десь ополудні, коли починаються мої телесеріали, у гаражі все затихає. Мей Моблі сидить на моїх колінах і допомагає чистити квасолю. Вона ще від ранку трохи неспокійна. Гадаю, я теж, але я заштовхала свій біль у місце, де ним можна не перейматися.

Ми йдемо на кухню, і я рихтую їй сендвіч із ковбасою. На під’їзній дорозі у своїй вантажівці робітники влаштовуються пообідати. Добре, що все спокійно. Усміхаюся Крихітці, даю їй полуничку, дякуючи Богу, що була поруч, коли трапилася та неприємність з її мамою. Боюся навіть думати, що могло статися, якби не було мене. Вона кладе полуничку до ротика й усміхається у відповідь. Гадаю, вона теж це розуміє.

Міс Ліфолт зараз немає, тому вирішую зателефонувати в будинок міс Волтер, до Мінні, щоб з’ясувати, чи знайшла вона якусь роботу. Та не встигаю дійти до телефона, як у задні двері стукають. Відчиняю й бачу в дверях одного з робітників. Зовсім старий. У комбінезоні поверх білої сорочки.

— Здоровенькі були, мем. Можна у вас попросити трохи води? — питає він.

Не впізнаю його. Певно, він із південної частини міста.

— Звісно, — відповідаю.

Дістаю з буфета паперовий стаканчик із намальованими кульками. Залишилися з другого дня народження Мей Моблі. Знаю, що міс Ліфолт не сподобалося б, якби я запропонувала йому склянку.

Він залпом випиває воду та повертає мені стаканчик. Вигляд у нього дуже втомлений. І сум у очах.

— Як там успіхи? — цікавлюсь я.

— Робота йде, — говорить він. — Але води ще немає. Думаю, ми прокладемо трубу з того боку дороги.

— Напарникові теж потрібно попити?

— Було б добре, — киває він, і я йду по іншого смішного стаканчика для його товариша і наповнюю його водою з-під крана.

Він не відразу несе його напарникові.

— Перепрошую, — починає, — але де… — Стовбичить там хвилину, розглядаючи свої черевики. — Де тут можна… по­дзюрити?

Піднімає голову, дивлюся на нього, десь із хвилину ми просто дивимось одне на одного. Тобто це досить кумедно. Не так, щоб розреготатися, але смішно про це думати: два туалети в будинку, ще один будують, але й досі немає місця, щоб цей чоловік міг сходити до вітру.

— Ну… — такого зі мною не бувало. Той юнак, Роберт, який що два тижні прибирає подвір’я, гадаю, ходить до вбиральні до приходу сюди. Але цей чоловік, він старий. Руки в глибоких зморшках. Сімдесят років тривоги залишили так багато слідів на його обличчі, що воно нагадує дорожню карту.

— Гадаю, вам доведеться піти в кущі, за будинком, — чую свій голос, а сама хочу бути зараз деінде. — Там пес, але він вам нічого не заподіє.

— Тоді гаразд, — каже він. — Дякую.

Я спостерігаю, як він повільно повертається зі склянкою води для свого напарника.

Стукіт і земляні роботи тривають увесь день.

Упродовж наступного дня двір будинку сповнюють стукіт молотків і шкрябання лопат. Я нічого не питаю в міс Ліфолт про це, а та нічого не пояснює. Тільки щогодини виглядає із задніх дверей, щоб перевірити, що відбувається.

О третій годині пополудні гуркіт припиняється, чоловіки сідають у свою вантажівку та їдуть. Міс Ліфолт проводжає їх поглядом і голосно зітхає. Потім сідає в автівку та вирушає займатися тим, чим займається, коли не хвилюється, що біля її будинку крутиться пара темношкірих.

За якийсь час деренчить телефон.

— Міс Ліф…

— Вона рознесла на все місто, що я краду! Ось чому я не можу знайти роботу! Ця відьма перетворила мене на найнахабнішу покоївку-злочинницю округу Гіндс!

— Постривай, Мінні, переведи подих…

— Сьогодні вранці перед роботою я пішла до Ренфроу, що живуть у «Платані», то міс Ренфроу ледь не виганяла мене зі свого подвір’я. Говорить, що міс Гіллі розповіла їй про мене все, й усі вже знають, що я у міс Волтер вкрала свічник!

Аж відчуваю, з якою силою вона тримає слухавку, так, що здається, переламає її надвоє. Чую голос Кіндри й дивуюся, чому Мінні вже вдома. Зазвичай вона не