Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Віліберт виразно почервонів. Порозовіла також Вера Левенгаупт. Нахилив голову й закашлявся чародій Радкліфф. Що цікаво, зарум’янилася також і чарівна ельфійка у горностаєвому капелюшку.

— Усі ми є дітьми Матері Землі, — пролунав у тиші голос сивого друїда. — Ми є дітьми Матері Природи. І хоча матері нашої ми не шануємо, хоча примножуємо інколи її страждання та біль, хоча розбиваємо їй серце, вона нас любить, любить нас усіх. Пам’ятаймо про це, зібравшись тут, у Місці Приязні. І не сперечатимемося, хто з нас був тут першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проклюнувся Великий Блеоберіс, найстарший із дубів. Стоячи ж під вітами Блеоберісу, серед його віковічного коріння, не забуватимемо ж про наше власне братерське коріння, про землю, з якої коріння те виростає. Пам’ятаймо про слова пісні поета Любистка…

— Власне! — крикнула Вера Левенгаупт. — А де він є?

— Здимів, — констатував Шелдон Скаґґс, дивлячись на порожнє місце під дубом. — Узяв грошенята й здимів, не попрощавшись. Воістину по-ельфійськи!

— По-ґномськи! — запищав залізний реманент.

— По-людськи, — виправив високий ельф, а краса в капелюшку схилила голову йому на плече.

* * *

— Гей, музико, — сказала Матуся Лантіері, заходячи без стуку до кімнати та гонячи перед собою запах гіацинтів, поту, пива й шинки. — Маєш гостя. Заходьте, достойний пане.

Любисток поправив волосся, випростався у величезному різьбленому кріслі. Двоє дівчат, що сиділи на його колінах, підхопилися швиденько, прикрили принади, натягнувши розхристані сорочки. «Сором’язливість дівок, — подумав поет, — це ж непогана назва для балади». Він устав, застібнув пояс і натягнув кубрак, розглядаючи шляхтича, який стояв на порозі.

— Воістину, — сказав, — усюди вмієте мене знайти, хоча рідко вибираєте відповідний для того час. На ваше щастя, я ще не вирішив, яку з тих лялечок хочу. А при твоїх цінах, Лантіері, не можу дозволити собі обох.

Матуся Лантіері поблажливо посміхнулася, плеснула в долоні. Дівчата — обидві, білошкіра веснянкувата острів’янка й темноволоса напівельфійка, — поспіхом вийшли з кімнати. Чоловік, який стояв на порозі, зняв плаща, вручив його Матусі разом із малим, але пузатим мішечком.

— Вибачте, майстре, — сказав, підходячи й усідаючись за стіл. — Знаю, що турбую вас невчасно. Але ви так раптово зникли з-під дуба… Я не наздогнав вас на гостинці, як мав намір, не відразу натрапив на ваш слід і в містечку. Повірте, не заберу у вас забагато часу…

— От завжди ви так мовите, і завжди дурня виходить, — урвав бард. — Залиш нас самих, Лантіері, простеж, аби нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.

Чоловік подивився на нього допитливо. Мав він темні, вологі, наче заплакані очі, гострий ніс і некрасиві вузькі губи.

— Не зволікаючи, беруся до справи, — заявив він, почекавши, поки за Матусею зачиняться двері. — Цікавлять мене ваші балади, майстре. А саме — певні особи, про яких ви співаєте. Переймаюся правдивими долями героїв ваших балад. Адже, якщо не помиляюся, саме правдива доля реальних осіб надихнула на чудові твори, які я слухав під дубом? Я маю на увазі… Малу Ціріллу з Цінтри. Онуку королеви Каланте.

Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.

— Мосьпане, — сказав сухо, — дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі ви запитуєте. Щось мені здається, що ви не той, за кого я вас маю.

— А за кого ви мене маєте, якщо можу дізнатися?

— Не знаю, чи можете. Залежатиме від того, чи перекажете ви мені вітання від наших спільних знайомих. Мали ви то зробити відразу ж, але якось забули.

— Аж ніяк я не забув. — Чоловік сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепії, видобув другий мішечок, трохи більший, ніж той, який вручив бандерші, але так само пузатий і брязкітливий при зіткненні з дошками столу. — Ми просто не маємо з вами спільних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зуміє залагодити проблему?

— І що ж ви маєте намір купити за такий худенький капшук? — вигнув губи трубадур. — Увесь бордель матусі Лантіері й землі, що його оточують?

— Скажімо, маю намір підтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливість погомоніти з митцем про його творчість.

— Ви аж настільки любите мистецтво, мій пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаєтеся упхати йому гроші ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарні правила ґречності?

— На початку розмови, — незнайомець трохи примружив темні очі, — вам не дуже заважало моє інкогніто.

— Але тепер заважає.

— Я свого імені не стидаюся, — сказав чоловік із легенькою посмішкою на вузьких губах. — Звуся я Ріенс. Ви мене не знаєте, майстре Любистку, і воно не дивина. Ви занадто знані й відомі, аби знати усіх ваших поціновувачів. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що він знає вас, знає так добре, що певне панібратство є тут цілком доречним. Це стосується також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.

— Ласкаво вибачаю.

— Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань…

— Ні, не можете, — урвав, набундючившись, поет. — Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає з поезії її поетичні шати й призводить до тривіальності.

— Та невже?

— Напевно. Зважте, що якби після виконання балади про веселу мірошницю я оголосив би, що насправді йдеться про Звірку, дружину мірошника Піскаря, та додав би, що Звірку можна вільно трахати у четвер, бо по четвергах мірошник їздить на ярмарок, — це вже була б не поезія. Це було б або звідництво, або огидний наклеп.

— Розумію, розумію, — швидко сказав Ріенс. — Але це справді поганий приклад. Мене аж ніяк не цікавлять чиїсь гріхи чи грішки. Нікого ви не обмовите, відповідаючи на мої запитання. Мені потрібна тільки одна маленька інформація: що насправді сталося з Ціріллою, княжною Цінтри? Багато осіб стверджували, що Цірілла загинула під час здобуття міста, є навіть свідки того випадку. Але з вашої балади випливає, що дитина вижила. Насправді цікаво мені, чи то ваша власна уява, чи реальний факт? Істина чи фальш?

— Безмірно тішить мене ваше зацікавлення, — широко посміхнувся Любисток. — Ви будете сміятися, пане як вас там, але саме про це мені й ішлося, коли я ту баладу складав.