Читати книгу - "Американський психопат"

— Це було лише раз, — відповідає Евелін, занурившись у власну безтурботну красу і уважно вивчаючи свою губу.

— В «Одеоні», не просто так, — бурмоче Прайс.

Я ліниво питаю себе, чому ж мене не запросили в «Одеон» на вечерю з митцями. Цікаво, Евелін платила за всіх? Певно, що так. І я уявляю, як Евелін, приховуючи роздратування, сидить за столом з друзями Сташа — і всі вони будують хатинки з картоплі фрі чи вдають, наче лосось на грилі живий, рухають шматки риби по столу, і риба спілкується про «творче життя» та нові галереї; може, вони навіть намагаються засунути рибу до картопляних хатинок…

— Якщо ти не знав, я теж не бачила жодного прибульця, — каже Евелін.

— Ні, але ти зустрічаєшся з Бейтменом, це те саме, — Прайс грубо регоче, і я кидаю в нього подушкою.

Він ловить її і кидає назад.

— Облиш Патріка. Він звичайний хлопець, — каже Евелін, намащуючи обличчя кремом. — Ти ж не прибулець, любий?

— Обов’язково удостоювати це питання відповіді? — зітхаю я.

— Сонечко, — вона закопилює губки, дивлячись на моє відображення у дзеркалі. — Я знаю, що ти не прибулець.

— Яке полегшення, — буркочу я собі під ніс.

— Але ж Сташ був тоді в «Одеоні», — веде далі Прайс і повторює, оглядаючи мене: — В «Одеоні». Ти слухаєш, Бейтмене?

— Ні, не був, — заперечує Евелін.

— О, достоту був, але тоді його звали не Сташ. Щось типу Підкова, чи Магніт, чи Леґо, чи щось настільки ж солідне, — глузує Прайс. — Я не пам’ятаю.

— Тімоті, до чого ти ведеш? — втомлено питає Евелін. — Я тебе навіть не слухаю. — Вона змочує кульку з вати і проводить нею по чолу.

— Ні, ми були в «Одеоні». — Прайсу не без зусиль вдається сісти. — І не питай мене чому, я точно запам’ятав, як він замовляв капучино з тунця.

— Карпачо, — виправляє його Евелін.

— Ні, люба Евелін, сонце мого життя. Я точно пам’ятаю, як він замовив капучино з тунця, — каже Прайс, вдивляючись у стелю.

— Він сказав карпачо, — не погоджується вона, витираючи ватою повіки.

— Капучино, — наполягає Прайс. — Ти ж сама його виправляла.

— А ти сьогодні його навіть не впізнав, — говорить вона.

— Але я його пам’ятаю, — каже Прайс, розвертаючись до мене. — Евелін називала його «добродушним качком». Так вона його і представила, присягаюся.

— О, замовкни, — роздратовано каже Евелін, однак дивиться на Тімоті у дзеркало і грайливо всміхається.

— Сумніваюся, що Сташ з’являється на сторінках світської хроніки, а я вважав, що саме так ти обираєш друзів, — говорить Прайс, дивлячись на неї з вовчою, хтивою усмішкою.

Я зосереджений на «Абсолюті» з журавлиною у своїй склянці — він схожий на водянисту кров із льодом та скибкою лимона.

— Що там коїться з Кортні та Луїсом? — запитую я, аби перервати цей погляд.

— Боже, — стогне Евелін, повертаючись до дзеркала. — Найстрашніше навіть не те, що Кортні більше не подобається Луїс. Це…

— Він прикрив її рахунок у «Берґдорфзі»[17]? — питає Прайс.

Я сміюсь. Ми даємо один одному п’ять.

— Ні, — веде далі Евелін. Їй теж смішно. — Найгірше, що вона справді закохана у свого брокера з нерухомості. Якийсь нікчема, що полює на гроші.

— У Кортні можуть бути свої проблеми, — задумливо каже Тім, вивчаючи свій свіжий манікюр. — Але ж, Господи, ця… Ванден?

— О, не треба, — стогне Евелін і починає розчісуватися.

— Ванден — це щось середнє між… «Зе Лімітед» та… поношеним «Бенетоном», — виголошує Прайс, заламуючи руки та заплющивши очі.

— Ні, — посміхаюсь я, намагаючись приєднатись до розмови. — Поношений «Фьоруччі».

— Так, — погоджується Тім. — Певно що.

Він знову витріщається на Евелін.

— Тімоті, полегше, — каже Евелін. — Вона з Кемдена, чого ти від неї хочеш?

— Боже, — стогне Тім. — Як мене дістали проблеми дівчат з Кемдена. О, мій хлопець, я його так люблю, а він любить іншу, і мене так до нього тягне, а він мене не помічає, і бла-бла-бла-бла-бла… Боже, яка нудота. Студенти. Це для них важливо, розумієте? Сумно, правда, Бейтмене?

— Так. Важливо. Сумно.

— Бачиш, Бейтмен зі мною згоден, — самовдоволено каже Прайс.

— От і ні. — Евелін витирає те, що тільки-но нанесла на обличчя, серветками «Клінекс». — Патрік — не цинік, Тімоті. Він — звичайний хлопець, так, любий?

— Не так, — шепочу я до себе. — Я йобаний психопат.

— І що з того? — зітхає Евелін. — Вона не найрозумніша в світі дівчина.

— Ха! Це дуже м’яко кажучи! — вигукує Прайс. — Але й у Сташа — не найяскравіший розум. Ідеальна пара. Вони зустрілись на «Коханні з першого погляду» чи як?

— Облиш їх, — наполягає Евелін. — Сташ справді талановитий, і я певна, що Ванден ми недооцінюємо.

— Ця дівчина… — Прайс розвертається до мене. — Слухай, Бейтмене, ця дівчина, це Евелін розповіла… ця дівчина взяла в прокаті «Море трави», бо подумала, що це кіно, — він вдає, ніби ковтає щось, — про тих, хто вирощує марихуану.

— Я от подумав, — кажу я, — ми хоч знаємо, чим Сташ (у нього має бути прізвище, але не кажи, Евелін, я не хочу знати) заробляє на життя?

— Перш за все, — каже на його захист Евелін, — він цілком гідна і хороша людина.

— Та він питав про шербет із шоколадними крихтами, заради Бога! — волає Тімоті. — Про що ти говориш?

Евелін не зважає на нього і знімає свої сережки від «Тіна Чоу».

— Він скульптор, — каже вона сухо.

— Маячня, — відповідає Тімоті. — Я пам’ятаю, як говорив з ним у «Одеоні». — Він знову повертається до мене. — Це було, коли він замовив капучино з тунця і, якби його не виправили, достоту замовив би лосося au-lait[18]. Він сказав, що влаштовує вечірки, і це робить його — не знаю, Евелін, виправиш, як помилюсь, — обслугою. Він — обслуга! — вигукує Прайс. — Не чортів скульптор!

— Та вгамуйся вже, — мовить Евелін, натираючи обличчя ще іншим