Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Не руда була? — запитав відьмак.

— Ні, пане, — відказав десятник. — Чорненька.

— А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

— Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

— Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, — засміявся Любисток. — Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…

— А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? — поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. — Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?

— Причина — то одна молода удова, — понуро сказав Любисток. — Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…

— Є ґлейт — пускаю, — сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. — Немає ґлейту — не пускаю. Наказ такий…

— О, — перервав Три Галки. — Дівчата з пивом повертаються.

— І не самі, — додав Любисток, устаючи. — Гляньте, який кінь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.

Відьмак також устав.

Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою — Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.

— Вітаю панство. Я — Доррегарай, — представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. — Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.

— Майстер Ґеральт. Відьмак.

— Майстер Любисток. Поет.

— Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.

— Саме так, саме так, — сказав чародій без усмішки. — Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.

— Ну, от і чудово. — Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?

— Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.

— Думаю, — сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Любисток, — то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.

— Прошу вибачення. — Алебардник відпив свого пива, поплямкав. — У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…

— Твій наказ, солдате, — насупився Доррегарай, — стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.

— Нікого без ґлейту не пропущу, — набурмосився десятник. — Клянуся…

— Не клянися, — урвав його Три Галки. — Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.

Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.

— Пий, славний сотнику, — підганяв його Три Галки.

— Я десятник, я не сотник. — Алебардник іще більше почервонів.

— Але будеш сотником, точно, — вишкірився Борх. — Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.

Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Геральта.

— У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, — сказав він тихо. — Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

— Дивна цікавість, — відповів Ґеральт, — з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

— Ти упевнений, що я для того туди їду?

— Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

— На чорному коні?

— Кажуть, що так.

— Йеннефер, — сказав, насупившись, Доррегарай.

Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

— Нікого… без ґлейту…

— Двісті лінтарів вистачить? — Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

— Ґеральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — ти все-таки…

— Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

— Нічого мене не тягне до Генґфорсу, — повільно сказав Три Галки. — Зовсім нічого, Ґеральте.

— Сховайте той мішок, пане, — сказав грізно майбутній сотник. — Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

— А за п’ятсот? — Борх вийняв свого капшука. — Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

— Ой-єй-єй, — забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. — Що я королю скажу?

— Скажеш йому, — відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, — що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

— Що, пане?

Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум'ям.

— На коней! — Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. — На коней, панове! І пані!

— Запору геть! — заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.

— Слушно, Веє! — крикнув у відповідь Три Галки. — Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!

IV

— Ну й гляньте, — сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. — Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?

— Ні про що, — сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте