Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слава Богу, — сказав Артур.
— Швидше за все, це лише зносять твій будинок, — додав Форд, допиваючи третій кухоль.
— Що? — заволав Артур.
Він вирвався з-під Фордового впливу і, безтямно озираючись, кинувся до вікна.
— Боже, це ж вони. Руйнують дім! Чому я тут сиджу, Форде?
— На даному етапі це вже не має значення, — запевнив його Форд, — дай їм порозважатися.
— Порозважатися? — ревнув Артур. — Я їм порозважаюсь! — Він ще раз визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що вони мають на увазі одне й те ж саме. — Я їм покажу, як розважатися! — крикнув Артур вже на вулиці, погрозливо вимахуючи напівпорожнім кухлем.
За час перебування в барі кількість його друзів аж ніяк не збільшилась.
— Зупиніться, вандали! Грабіжники! — волав Артур, біжучи. — Зупиніться, огидні вестготи!
Форду будь-що треба було наздогнати Артура. Перед тим, як кинутись навздогін, він попросив пакунок арахісу.
— Будь ласка, сер, — бармен передав йому кульок, — двадцять вісім пенсів, будьте ласкаві.
Форд був ласкавий. Він простягнув бармену п’ятифунтовий папірець і запропонував залишити решту. Бармен недовірливо подивився спочатку на гроші, потім — на Форда. Його охопила лихоманка; на мить він закляк. Ніхто на Землі досі не відчував чогось подібного. У хвилини найглибшого стресу будь-яка дієздатна біоформа породжує нечутний сигнал. Він тим сильніший, чим більша відстань від місця народження. Ця відстань на Землі не може перевищити 16 000 миль, що є недостатнім для розпізнання сигналу. Зараз Форд Префект перебував у глибочезному стресі, а місце його народження було віддалене від планети Земля на 600 світлових років.
Бармен, що відчув сигнал Форда, захитався, вражений незбагненністю цієї відстані. І хоча в його мозку такі величини не вміщалися, він поглянув на Форда Префекта з неприхованою повагою.
— Можливо, ви жартуєте, сер, — бармен притишив голос. У залі запала мертва тиша. — Ви дійсно вважаєте, що наближається кінець світу?
— Так, — відповідь була лаконічною.
— Сьогодні?
Питання розвеселило Форда.
— Так, — сказав він усміхаючись. — Хвилини через дві.
Бармен залишив останні слова поза увагою. Відчуття, яке він щойно пережив, уже забулось.
— Ми можемо чимось собі допомогти? — запитав він.
— Нічим, — Форд запхнув пакунок до кишені.
Раптом у залі хтось зареготав: та невже ми такі дурні, що можемо в це повірити!
Сусід за стойкою був ущент п’яний. Його очі вирячились на Форда.
— Мені здається, — забелькотів він, — що нам слід лягти на землю і накрити голову паперовим мішком або ще чимось.
— Накрийте, якщо вам хочеться, — знизав плечима Форд.
— Так нас учили в армії, — пояснив п’яничка.
Його очі почали довгу подорож назад до недопитого віскі.
— Це допоможе? — поцікавився бармен.
— Ні, — відповів Форд і чемно посміхнувся. — Даруйте, — вибачився він, — мені вже час.
Махнув на прощання рукою і вийшов.
Хвилину в залі тривала тиша, потім знову пролунав регіт. Дівчина, яку привів із собою цей реготун, зненавиділа його від усієї душі. Їй, здається, значно полегшало б, якби вона знала, що через хвилину з гаком її супутник перетвориться на хмарку водню, озону й одноокису вуглецю. Шкода, що коли настане ця благодатна мить, вона буде надто зайнята власним випаровуванням, щоб помітити це.
Бармен прочистив горло.
— Бар зачиняється. Приймаємо останні замовлення, — почув він свій голос ніби здалеку.
Величезні жовті машини стишили хід і почали знижатися. Форд відчував їх наближення. Сказати правду, йому не хотілося, щоб стався цей катаклізм.
Артур біг, мов очманілий, дорогою. Вся його увага зосередилася на бульдозерах, які загладжували уламки того, що нещодавно було його домівкою, і він не помічав нічого — ні раптового пронизливого вітру, ні холодного дощу, який линув неждано-негадано.
— Варвари! — кричав він, біжучи. — Я скаржитимуся до суду! Ви ще відшкодуєте мені збитки. До останнього пенні! Вас усіх перевішають, утоплять, четвертують! Поб’ють батогами! Кинуть у окріп і варитимуть доти… доти, доки ви заблагаєте пощади.
Форд біг за ним. Дуже, дуже швидко. Ще кілька секунд, і він наздогнав би Артура.
— А потім я почну все спочатку! — волав Артур. — І коли усе скінчиться, зберу ваші рештки і на цій купі станцюю чечітку.
Артур не помітив, що робітники покидали бульдозери й щосили чкурнули; він не помітив, що містер Просер кидає на небо злякані погляди. Там, у височині, величезні жовті «щось» продирались крізь товстий шар хмар. Неймовірно величезні жовті «щось».
— А я все танцюватиму й танцюватиму, — не вгавав Артур, — доки натру мозолі або вигадаю щось цікавіше, а тоді…
У цю мить Артур перечепився, перекинувся через голову й розпластався на холодній землі. Лише тепер він збагнув, що в світі щось коїться.
— Що це там таке, біс його бери? — він тицьнув пальцем у небо.
Хоч що там було, воно промчало, жовте й страшне, по небосхилу, розірвало його навпіл таким вибухом, від якого вуха вдавило глибоко в череп.
За першим вибухом пролунав другий, і все повторилось знову, лише набагато голосніше.
Словами не перекажеш, що робили люди на поверхні планети. Вони самі не усвідомлювали цього. Робити щось конкретне не мало щонайменшого сенсу — бігти, ховатися, сміятися, плакати. Вулиці міст набрякли людськими потоками, машини стикались одна з одною. Виття наростало, зносило все, як гігантська хвиля, що все поглинає на своєму шляху.
Посеред хаосу лиш один чоловік стояв, заткнувши берушами вуха, й дивився на небо з глибоким сумом. Він один знав, що діється. Знав це з тієї миті, коли серед ночі його розбудив інфрадельтахвильовий датчик. Як довго він чекав цього! Але коли сигнал був розкодований, жах заполонив його серце. Із усієї множини розумних рас, які населяли Галактику й могли б принести планеті Земля прогрес і процвітання, він менш за все хотів, щоб це були вогони.
Зрештою, кінець невизначеності. Він знає, що робити. Тільки-но корабель вогонів просвистів над головою, він розстібнув сумку. На долівку вивалились сценарій «Йосип і чарівний плащ» та рукопис «Нового Священного Письма». Більше вони йому не знадобляться. Він був готовий. Повністю, Він знав, де його рушник.
На Землі запала тиша. І це було навіть гірше, ніж гуркіт. На якийсь час усе завмерло.
Величезні кораблі зависли над найбільшими державами. Непорушно вони висіли в небі, здоровезні, важкі, як гори, наче виклик законам природи. Сам факт їхньої присутності викликав нервовий шок. Адже кораблі висіли у небі, заперечуючи тим самим встановлені норми й звичні закони. Цеглини не літають.
Нарешті щось клацнуло, зашурхотіло, ніби вітерець серед листя. Це самовільно увімкнулись усі комплекси хай-фай, усі радіоточки, телевізори, касетники, радіотранслятори, репродуктори, автомобільні радіоприймачі.
Кожна порожня консервна бляшанка, урна, вікно, пральна машина, кружка, кожен шматочок металу запрацював
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автостопом — по Галактиці», після закриття браузера.