Читати книгу - "Тиша"

— Як ти змусила їх привезти тебе сюди?

— Інакше я б не зробила те, про що вони просили.

— Що саме?

Вона не відповіла. Він почав знизу. Напруга в литках, ногах, сідницях, стегнах і в низу живота підвищена. Але не судорожна. Сексуального насильства чи чогось подібного не було. Це викликало б стаз або приховану напругу — г навіть у неї. Але прямо над solar plexus[7], де діафрагма з’єднується з черевною стінкою, тіло дівчинки було скуте. Подвійний крижово-хребетний м’яз був стягнутий, немов два сталевих троси.

Її права рука, невидима глядачам, спіймала його ліву. Він відчув у долоні грудочку щільно складеного паперу.

— Знайди мою маму. І приходьте удвох по мене.

Музика стихла.

— Лягай, — сказав він. — У тих місцях, де торкаються мої пальці, буде боляче. Ти повинна відчути біль і прислухатися до нього. Тоді він минеться.

Звук виник знову. Ріхтер грав так, немов хотів продавити клавіші крізь залізну раму рояля. Жінка і чоловік підвелися.

— Де вони тебе тримають, — спитав він, — де ти ночуєш?

— Не запитуй більше ні про що.

Пальці його знайшли м’язовий вузол, двобічний, під scapula[8]. Він прислухався до нього й почув таке величезне страждання, про яке дитині знати не належить. Біла страшенна лють почала підніматися в ньому. Жінка і чоловік вийшли на манеж. Дівчинка випросталася й подивилася йому в очі.

— Ти зробиш, як я кажу, — мовила вона тихо. — Або більше мене не побачиш.

Він підніс руки до її обличчя і зняв темні окуляри. Удару було завдано в край брови, кров під шкірою стекла вниз і зібралася над щелепною кісткою. Око, схоже, було не ушкоджено.

Вона зустрілася з ним поглядом. Не кліпаючи. Взяла з його рук окуляри. Наділа їх.

Він відчинив їм двері.

— Дуже важливо, щоб між заняттями не було великих перерв, — зауважив він. — А надто спочатку. Було б добре, якби вона змогла прийти завтра.

— Вона вчиться в школі.

— Найкраще працювати, знаючи всі обставини, — провадив він далі. — У яких умовах вона живе, чи розлучені батьки, чи існують якісь проблеми — будь-яка подібна інформація була б доречна.

— Ми тільки супроводжуємо її, — відповіла жінка. — Потрібно спершу дістати дозвіл сім’ї.

Обличчя дівчинки було байдужим. Каспер відступив убік, авто покотилося по воді.

Він засунув руку в кишеню по складений аркуш паперу. Намацав гральну карту. Діставши ручку, записав номер автомобіля. Щоб не забути. Після сорока короткочасна пам’ять стає дедалі гірша.

Він відчув холод знизу. І згадав, що він босоніж. До ступнів прилипла манежна тирса.

5

Вагончик, де він жив, стояв за манежем, поряд з електричним і водорозподільним щитами. Він запалив світло і сів на диван. Виявилося, що дівчинка дала йому аркуш формату А5, складений у багато разів і спресований у маленький, дуже твердий пакетик. Він обережно розгорнув його. То була поштова квитанція. На зворотному боці вона щось намалювала і написала декілька слів.

Це було схоже на дитячу версію піратської карти. На ній було зображено будинок і щось схоже на сарайчики для садових інструментів по обидва боки від нього, під будинком було написано «Лікарня». Ще нижче — три слова: «Акушерка Лоні» і «Каїн». І більше нічого. Він перевернув аркуш і став читати текст самої квитанції. Відправником була вона сама, вона написала тільки своє ім’я — Клара-Марія. Ім’я і прізвище адресата він одразу прочитати не зміг, тому що мозок його почав відключатися. Заплющивши очі, він якийсь час сидів, підперши голову руками. Після цього прочитав ім’я і прізвище повністю.

Він підвівся. З нотної полиці дістав маленьке переплетене видання «Кlаvіегbuchlein»[9] Баха й розгорнув його. Всередині то була не «Кlаvіегbuchlein» — там лежав паспорт, між останніми сторінками було вкладено аркуш з кількома телефонними номерами.

Він узяв телефон до дивана й набрав перший з номерів.

— Притулок Рабії.

Голос був молодий, раніше він його не чув.

— Це говорить головний лікар міста, — сказав він. — Можна поговорити із заступником директора?

Минула хвилина. Потім чиєсь тіло наблизилося до телефону.

— Слухаю.

Це був апетитний голос. Рік тому він зустрічався з його власницею. Коли б він спробував тоді відкусити шматочок, то це цілком могло б коштувати йому і верхніх і нижніх зубів. Але не зараз. Зараз голос був хрипкий і майже позбавлений життя від горя.

Він повісив слухавку. Він почув тільки одне слово, цього було досить. Це був голос людини, у якої пропала дитина.

Він набрав наступний номер.

— Міжнародна школа.

— Це Каспер Кроне, — сказав він, — вожатий загону «Вільні птахи». У мене інформація для одного з моїх маленьких скаутів, Клари-Марії: ми перенесли збори патруля.

Голос відкашлявся, намагаючись зібрати докупи думки. Намагаючись, попри несподіванку, пригадати, які інструкції він отримував і що слід говорити.

— Вона на кілька днів поїхала до Ютландії. До якихось родичів. Їй щось переказати, коли вона повернеться? Ви залишите свій номер телефону?

— Перекажіть тільки скаутський привіт, — відповів він. — З Баллерупського відділення.

Він відкинувся на спинку дивана. Посидів так деякий час. Поки все не стало як завжди. За винятком клубка холоду і страху, що зібрався в одній точці у грудях.

6

Відтоді як у середині XIX століття в Парижі Джеймс Стюарт-старший дав себе гільйотинувати, після чого, піднявши свою відрубану голову, покинув манеж цирку Медрано під апокаліптичні овації, нікому не вдавалося перенести смерть на сцену — важче за це не було нічого. Каспер безуспішно намагався протягом двадцяти років і завжди відчував своє безсилля — ось і зараз теж.

Він перейшов Блайдамсвай і увійшов до одного з бічних під’їздів з боку Фелледпаркен. Державна лікарня була немов сірий цирковий закулісний простір у царстві мертвих: білі завіси, що приглушують звуки, нагота пацієнтів, одягнені у форму службовці. Ієрархія. Характерні ролі. Полірована сталь усюди. Звуки працюючих десь поблизу невидимих апаратів. Смак адреналіну в роті. Близькість до останньої межі.

Він вийшов з ліфта. Тримаючи в руці гральну карту, він, заледве розбираючись у білому лабіринті лікарняних відділень, знайшов потрібну палату і відчинив двері.

У коридорі висіли люмінесцентні лампи і було заборонено курити. У палаті в блакитній хмарині тютюнового диму плавали старовинні англійські світильники «Бестлайт», на низькому ліжку, на матраці, втопленому в широку раму вишневого дерева, обкладений шовковими подушками, по-турецьки сидів чоловік і курив сигарету. Без фільтра, але з його власними витисненими золотом ініціалами.

— Мені треба бути в суді за півгодини, — повідомив він. — Заходь, познайомся з