Читати книгу - "Галапагос"

Це була її ручна поклажа в літаку з Кіто до Гуаякіля. Добре, що хоч збереглася друга валіза, яку Мері здала в багаж. Та вечірня сукня в шафі, яку вона взяла для вечірок на борту «Баійї де Дарвін», лежала якраз у цій валізі. В ній-таки був гідрокостюм із ластами та маскою для підводного плавання, два купальники, пара туристських черевиків з шершавою підошвою, а також запасний комплект бойового обмундирування солдата морської піхоти США для вилазок на берег. Саме в цей комплект вона й була вдягнена тепер. Що ж до костюма зі штаньми, в якому жінка летіла з Кіто, то великий мозок переконав її віддати його в готельну пральню: Мері таки повірила адміністраторові з сумними очима, коли той пообіцяв, що на другий день до сніданку вона напевне дістане костюм у найкращому вигляді. Та, попри збентеження адміністратора, виявилось, що костюм, на превеликий жаль, також зник.

Але найгіршим із того, що накоїв мозок, опріч поради вчинити самогубство, було його вперте прагнення випровадити її до Гуаякіля, незважаючи на всі повідомлення про загальнопланетну фінансову кризу, всупереч тому майже очевидному прогнозові, що «Круїз віку до витоків природи», квитки на який були розпродані тільки місяць тому, скасують через відсутність пасажирів.

Їїї гігантський розумовий апарат подеколи діяв досить примітивно. Так, він не дозволяв їй спускатися вниз в одязі піхотинця на тій підставі, що іншим постояльцям, хоч готель був майже порожній, її вигляд, мовляв, здасться смішним. «Вони за спиною глузуватимуть з тебе, — нашіптував їй мозок. — Вони гадатимуть, що ти якась жалюгідна дурепа! Твоє життя й так пішло шкереберть. Ти втратила чоловіка, втратила вчительську ниву, не маєш дітей чи когось такого, заради кого варто жити, отже, найкраще — піти геть від усього цього лиха за допомогою чохла на одяг. Що може бути легше? Що може бути безболісніше? Що може бути розумніше?»

Треба віддати її мозкові належне: це була зовсім не його провина, що 1986 рік виявився таким жахливим. Спочатку він був дуже багатообіцяльним: Рой, її чоловік, без найменших ознак недуги працював складальником апаратури у фірмі «Джеффко» — найголовнішому підприємстві Іліума; на честь Мері влаштували банкет і з нагоди двадцятип’ятирічного ювілею її педагогічної діяльності їй вручили почесний знак, а учні назвали її вчителем року — вдванадцяте підряд.

Тоді, на початку 1986-го, вона сказала: «Рою, ми багато за що маємо дякувати долі: вона така прихильна до нас порівняно з більшістю людей. Я ладна плакати від щастя».

А він обійняв її і відповів: «Ну що ж, поплач». Йому виповнилось п’ятдесят дев’ять років і їй — п’ятдесят один, і вони були завзяті туристи, любили ходити пішки й на лижах у похід, сходити на гори, веслувати на каное, бігати, їздити на велосипеді, плавати, тож обоє мали худорляві спортивні фігури. Вони не пили й не курили, їли переважно сиру городину й фрукти, час од часу додаючи до свого меню трохи риби.

Вони вміло витрачали гроші, надаючи заощадженням, у фінансовому розумінні цього слова, таку саму здорову поживу й зарядку, як 1 собі.

Розповідь Мері про мудре поводження з сімейним бюджетом — а цим вони з Роєм могли, безперечно, пишатись — потішила б Джеймса Уейта.

Так от, Уейт, цей майстер оббирати вдовиць, сидячи в барі «Ельдорадо», якраз і розмірковував про Мері Хепберн, хоч жодного разу її й не бачив і не знав напевне, чи досить великий у неї банківський рахунок. Просто він побачив її ім’я в готельній реєстраційній книзі й поцікавився нею у молодого адміністратора.

Уейтові сподобалась та скупа інформація, яку пощастило одержати від адміністратора. Ця скромна, самітня шкільна вчителька, яка переховувалась у своєму номері, була молодша за всіх доти розорених ним дружин, і здавалася йому природною, легкою здобиччю. Він пополює за нею на дозвіллі під час «Круїзу віку до витоків природи».

Якщо можна, тут я зроблю невеличку особисту вставку. Коли я був ще живий, то нерідко одержував від свого великого мозку поради, які, з погляду виживання — і не тільки мого, а й усієї людської раси — можна було б назвати, делікатно кажучи, сумнівними. Ось приклад: він, мозок, змусив мене вступити до лав американської морської піхоти й вирушити воювати у В’єтнам.

Уклінно дякую, великий мозку!

7

Національні валюти всіх шістьох постояльців «Ельдорадо» — трьох американських громадян, одного нібито канадця та двох японців — були повсюди на планеті все ще в ціні. А втім, вартість цих грошей була уявна. Прагнення володіти американськими доларами або японськими ієнами було таким самим плодом уяви людського мозку, як і його погляди на природу Всесвіту.

І коли б Уейт, який навіть не здогадувався про фінансову кризу в світі, дійшов, роблячи з себе канадця, до такого рівня, що привіз би до Еквадору канадські долари, то його зовсім не чекав би такий щирий прийом. Хоч Канада й не збанкрутувала, в людей повсюди, зокрема й у самій Канаді, складалося враження, що за канадські долари вже нічого путнього не купиш.

Такого самого зниження уявної вартості грошових знаків зазнавали й британський фунт стерлінгів, французький та швейцарський франки, західнонімецька марка. Що ж до еквадорського сукре, названого так на честь національного героя Антоніо Хосе де Сукре (1795–1830), то він став уже дешевший за бананову лушпайку.

Нагорі, в своєму номері, Мері Хепберн розмірковувала про те, чи не через якусь пухлину в мозку вона щоразу одержує від нього такі погані поради. Це припущення було для неї цілком природне: адже саме від пухлини мозку три місяці тому загинув її чоловік Рой. А втім, сама пухлина — це ще не все. Спершу треба було позбавити його пам’яті та здорового глузду.

Довелося їй замислитись і над тим, коли саме його пухлина почала діяти й чи не вона змусила його замовити для них місця на «Круїз віку до витоків природи» одного з днів того багатообіцяльного січня цього, зрештою, жахливого року.

Ось як Мері дізналася, що він записав їх на круїз. Якось пополудні вона повернулась з роботи додому, гадаючи, що Рой ще у себе в фірмі — адже він виходив з дому на годину пізніше. Та Рой був уже вдома: виявилось, що він пішов з роботи ще опівдні. Це була людина, яка обожнювала свої залізяки й за двадцять дев’ять років служби в «Джеффко» жодного разу не відлучалася з роботи більше, ніж на годину, — ані через хворобу, бо він ніколи не