Читати книгу - "Орієнталізм"

політичні суспільства передають, своїм громадянським суспільствам відчуття

причетності, прямої політичної заанґажованості в усіх випадках, коли йдеться

про їхні імперіалістичні інтереси за кордоном. Так, наприклад, навряд чи я

помилюся, сказавши, що наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя будь-який англієць

із тих, котрі жили в Індії або в Єгипті, виявляв до цих країн інтерес, що

далеко відбіг би від його уявлення про них як про англійські колонії. Сказати

так начебто зовсім не означає, що все академічне знання про Індію та Єгипет

якимсь чином забарвлене і позначене, якщо не приневолене, цим ґрандіозним

політичним фактом, а проте якраз це я й стверджую в цьому своєму

дослідженні про орієнталізм. Бо коли правда, що жодне знання, добуте в

гуманітарних науках, ніколи не зможе знехтувати або обминути увагою те, що його

автор як людський суб’єкт перебуває в полоні власних обставин, тоді також має

бути істинним і те, що європеєць чи американець, який вивчає Схід, буде

неспроможний обминути головні обставини своєї реальності: {24} що він

дивиться на Схід передусім як європеєць або американець, а вже потім як

особистість. А бути європейцем чи американцем у такій ситуації — це аж ніяк не

інертний факт. Він означав і означає усвідомлення, хоч би яке невиразне, того, що ти належиш до держави, яка має на Сході цілком визначені інтереси, і ще

важливіше, що ти належиш до тієї частини людства, яка має цілком визначену

історію взаємин зі Сходом чи не від часів Гомера.

Викладені в такий спосіб, ці політичні реальності ще

надто невизначені й загальні, щоб бути по-справжньому цікавими. Кожен з ними

погодиться, не обов’язково при цьому погоджуючись, що вони багато означали, наприклад, для Флобера, коли той писав «Саламбо», або для Г. А. Р. Ґібба, коли

він писав «Сучасні течії в ісламі». Проблема в тому, що існує надто велика

відстань між великим домінантним явищем, як я його описав, і дрібницями повсякденного

життя, що обумовлюють процес написання роману чи наукового тексту. Проте якщо

від самого початку ми відмовимося від думки про те, що «великі» явища, як то

імперське панування, не можуть бути механічно й детерміністично застосовані до

таких складних матерій, як культура та ідеї, тоді ми почнемо наближатися до

дуже цікавого виду дослідження. Моя ідея полягає в тому, що європейські, а

потім і американські, інтереси на Сході були політичними згідно з деякими

очевидними історичними реаліями, про які я тут говорив, але що саме культура

створила ці інтереси, саме вона динамічно діяла сукупно з грубшими політичними, економічними та мілітарними причинами, аби перетворити Схід на той розмаїтий і

надзвичайно скомплікований реґіон, яким він, безперечно, був у сенсі того, що я

називаю орієнталізмом.

Тому орієнталізм — це не просто предмет політики чи

галузь, яка пасивно віддзеркалюється культурою, наукою або інституціями; він не

є також великим і розгалуженим зібранням текстів про Схід; не можна також

сказати, що він уособлює і виражає певну «західну» імперіалістичну змову, спрямовану на те, щоб і далі тримати Схід у покорі. Орієнталізм — це радше розподілення

певного геополітичного знання по естетичних, наукових, економічних, соціологічних та філологічних текстах; він є також розробкою не тільки

основної географічної {25} відмінності (світ складається з двох нерівних

частин — Сходу й Заходу), але й цілою низкою «інтересів», що їх через такі

засоби, як наукове відкриття, філологічна реконструкція, психологічний аналіз, ландшафтний та соціологічний опис, він не тільки створює, а й підтримує; він

також являє собою — радше, ніж виражає, — певну волю або намір

у деяких випадках контролювати, підкоряти або навіть інкорпорувати світ, який є вочевидь іншим (або альтернативним чи новим); одне слово, орієнталізм —це, передусім, дискурс, який у жодному разі не перебуває в прямому, однозначному

співвідношенні з політичною владою в чистому вигляді, а радше виробляється та

існує в процесі нерівноправної взаємодії з різними видами влади, сформований

почасти стосунками з владою політичною (такою, як колоніальні або імперські

інституції), почасти з владою інтелектуальною (що представлена панівними

науками, наприклад, компаративною лінґвістикою або анатомією, або будь-якою з

сучасних політичних наук), почасти з владою культурною (ортодоксальними або

канонічними стилями, текстами, цінностями), почасти з владою моральною (тут я

маю на увазі наші уявлення про те, що «ми» робимо і чого «вони» неспроможні

зробити або зрозуміти, як це робимо або розуміємо «ми»). Справжня суть моєї

арґументації, власне, полягає в тому, що орієнталізм є — а не просто

репрезентує її — істотним виміром сучасної політико-інтелектуальної культури і

як такий має менший стосунок до Сходу, аніж до «нашого» світу.

А що орієнталізм — це культурна та політична

даність, то він не існує в якомусь архівному вакуумі; я гадаю, можна буде

довести якраз протилежне: усе, що думається, говориться про Схід або навіть

робиться стосовно Сходу, не відхиляється від чітко проведених та інтелектуально

осмислених ліній (або навіть ними обмежується). Тут також можна бачити безліч

нюансів і складнощів, що відокремлюють широкі загальні структури, які тиснуть

згори, від деталей композиції, фактів текстуальності. Більшість учених

гуманітарного напрямку, я певен, не мають ані найменшого сумніву в тому, що

тексти існують тільки в контекстах, що ми маємо таке явище, як

інтертекстуальність, що тиск умовностей, прецедентів та риторичних стилей

обмежують той фактор, {26} який Вальтер Беньямін колись назвав «тиском на

творчу особистість в ім’я... принципу «творчості», згідно з яким поет

покладається лише на себе, формуючи створювані ним речі зі свого чистого розуму

7. А проте існує певна нехіть визнавати, що політичні, інституційні

та ідеологічні примуси діють так само на кожного окремого автора. Жоден

учений-гуманітарій не став би заперечувати, що дослідник, який береться

тлумачити романи Бальзака, не може нехтувати той факт, що, створюючи свою

«Людську комедію», автор перебував під впливом конфлікту між Жоффруа

Сент-Ілером і Кюв’є, та коли йдеться про тиск на Бальзака з боку глибоко

реакційного монархізму, то це начебто якимось чином применшує його літературний

«геній», а тому вважається менш вартим серйозного дослідження. Подібним чином —як не перестає нам нагадувати про це Гаррі Брекен — філософи мають звичай

дискутувати про Локка, Г’юма та емпіризм, ніколи не беручи до уваги, що існує

експліцитний зв’язок між «філософськими» доктринами цих класичних авторів та

расовою теорією, яка виправдовує рабство, або арґументами на користь

колоніальної експлуатації8. Це досить узвичаєні способи, якими

сучасна наука обстоює свою чистоту.

Можливо, й правда, що більшість спроб тицьнути

культуру носом у багно політики мали характер грубого іконоборства; можливо

також,