Читати книгу - "Євпраксія"

гнучкіша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути і часом наробити лиха. Ліпше не допускати таких небажаних зіткнень. Для цього в чеберяйчиків так само слугує рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлює, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчиків. Правда породжує неспокій, а вони над усе цінують спокій. Вони дарують його людям. Може, на те й існують у нашій землі.

А коли ти полишиш свою землю, що тоді? Тоді чеберяйчики теж полишать тебе.

І не помітиш цієї страшної хвилини, бо ж ніколи не бачила чеберяйчиків.

Лише через багато літ великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повірили, то назове його… зайчиком:

Ой на горі-горі

сидить зайчик.

Ніжками чеберяє,

ручками чеберяє —

чеберяйчик.

Справді-бо: які ж ручки в зайчика? Чеберяйчик — і більше ніхто інший.

Та про поета тим часом не могли ще знати ні мамка Журина, ні мала Євпраксія.

Євпраксії хотілося забути, що вона княжна, — стати б знов дитиною і повірити, що то чеберяйчики послали з нею отого усміхненого від вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тоді б не чулося сумних виспівів про те, як «віддавали молоду в чужодальню сторону», а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на коні повз їхній сріблом кутий повіз: «Не журись, Журино!»

Гикало щось у коневі, гикало мовби й у самому Кирпі — дике й відчайдушне.

ЛІТОПИС НАГАДУВАННЯ

Князі люто гризлися за владу й славу. Кожен був задоволений самим собою і не дбав, чи хтось задоволений ним самим. Не лякалися ні бога, ні чорта, ні людських настанов честі й совісті.

Літописець мав би записати: «Князі гризлися за владу, мов вовки». Та лякливе його перо не зважувалося на таке, виводило лише: «Бога забули». Але ж бог — на небі, а на землі — королі й князі. Коли Ізяслава кияни ганебно вигнали з Києва за те, що не зміг захистити землю від чужинців, він невдовзі повернувся з військом польського князя Болеслава Сміливого, відомстив киянам, у кожному бачив свого прийшлого ворога, може, й супроти рідних братів мав лихі наміри — хто ж те знав? Зате брат його Святослав, який сидів у Чернігові, збагнув, що той самий Болеслав польський ще з більшою охотою поміг би здобути київський стіл йому, Святославу, бо ж мав жоною своєю доньку Святославову Вишеславу. Може, Святослав не просто думав про таку можливість, а й заручився словом Болеславовим, може, наштовхнула його на такі думки молода його дружина Ода, графиня саксонська, — про все те літописець міг би відати, але знов же таки лякливо змовчав, хоча згодом і вимушений був занести в пергаменти: «Святослав же бе начало вигнанью братню, желая большее власті».

Святослав відчув силу, коли вдалося йому, як сказано вже було, з малою дружиною розбити коло Сновська дванадцять тисяч половців. Тоді прикликав із Переяслава брата свого Всеволода, найученішого, тихого, богобоязливого. Зустрів пишно, багато хвалив Всеволода, хвалила й княгиня Ода, руда білотіла саксонка, хвалили переяславського князя високовчені мужі, яких Святослав зібрав у себе в Чернігові для уложення «Ізборника» всіляких мудростей; влаштовано було багатоденні лови, тоді почалися учтування, де хвалено князів обох і Антонія Печерського, який утік з Києва від гонінь Ізяславових, що, виходить, розповсюдилися не тільки на простих киян, а й на високих отців церкви, людей святих. Святослав, кругловидий, з великими вусами, з підстриженою бородою, чубатий, як варяг, хилився до напахченого ромейськими пахощами Всеволода, запально шепотів: «Розумна справедливість вимагає, щоб найсильніші були приборкувані й щоб завдяки тому принадність миру й тиші розповсюджувалася однаково на всіх. Ізяслав хоче лиха й нам, брате, коли не випередимо його, то прожене він нас». «А що скажуть люди?» — обережно поцікавився Всеволод. Хотів ще додати: «А бог?», та Святослав не дав йому докінчити, ударив шепотінням ще запальнішим: «Люди? А що вони казали, коли виступав я супроти половців? І що б сказали, аби побіг з поля під Сновськом? Коли ти їм даєш князя смиренного, вони називають його нікчемним; коли пропонуєш чоловіка з характером гордим, зовуть його пихатим; коли візьмеш неосвіченого, його засміють; коли ж навпаки буде вчений, як ти, його вченість примусить говорити, що надутий він чванством; коли буде суворий, його ненавидітимуть, як жорстокого; коли ж схоче бути поблажливим, звинуватять у надмірній слабкості; простого зневажатимуть, як слухняного пса; сповненого проникливості відтрутять, як хитруна; коли він точний, його назовуть дріб'язковим; коли він уміє прощати, звинуватять у недбальстві; коли в нього тонкий ум, йому припишуть марнослав'я; спокійного вважатимуть лінивим; коли поміркований, так і знай, що назовуть скупим; коли їстиме, щоб жити, прозвуть ненажерою; коли ж стане пеститися, звинуватять у лицемірстві. Чи ж можна вгодити людям?»

«А бог?» — усе ж зумів прохопитися крізь оту зливу слів спокійний Всеволод. «Лиш те святе, що не може бути порушене ніякою ворожнечею, — відповів уже спокійніше Святослав. — Ізяслав же сповнений ворожнечі до всього, нікому не вірить, усіх запідозрює після того, як прогулявся аж до Болеслава. Задалеко бігав, аби ми з тобою, брате, могли сидіти тепер спокійно. Чи волієш побігати ще далі за Ізяслава?»

Брати з'єдналися дружинами й пішли проти Ізяслава. Спокійно сіли в Берестові, послали старшому братові вимогу: «Виїзди з Києва!» Куди — не казали, бо той уже знав, як і куди втікати, коли виганяють. Тільки й того, що виганяв спершу простий люд, тепер — княжі брати. Всеволод ще раз спробував повести примирливі розмови зі Святославом, але той при мовчазній присутності своєї княгині, яка, здається, так і не завчила бодай одного руського слова, відповів своєму високовченому братові так само вчено: «Що суворіша істина, то більше обурює проти себе той, хто її проповідує у всій оголеності».

Святослав сів у Києві, Всеволоду віддано Чернігів, Ізяслав побіг у Польщу, а тоді аж до германського імператора Генріха.

Донька Всеволода Євпраксія мала годі два роки. Занадто мала, аби на неї витрачали атрамент і пергаментні хартії літописці. Згадувано про старшого брата її Володимира Мономаха, що на той час уже вславився своєю відвагою й справедливістю, зате нічого не знайдемо про чотирилітнього брата Ростислава і чотирнадцятилітню вже тоді сестру Анну, звану просто Янкою.

Янка, як і Мономах, була донькою Всеволода від ромейської царівни Марії, тож і не дивно, що вже восьмилітньою заручено її з сином ромейського імператора Костянтина Дуки, теж Костянтином. Царська кров мала з'єднатися з царською ж. Ромейський царевич підростав у далекому Цареграді, мала