Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

зацілілого»). Формула хамократичної релігії: «культ своєї власної особи»! — «І ми боротись будем до загину!» (Гелен проти Кассандри). — Еґалітаризм і культура. Про «системну помилку демократії». — Народження тоталітаризму з духа «демократичної заздрости». Бунт проти «ліпшого» і хамський реванш. «Не кидайте бісеру перед свині!» — Від Служебки до Юди: кристалізація архетипа. Про «банальність зла». Юдина зрада як конфлікт ієрархій. «Вожді» і «маси». — Повертаючись до списку «великих українців»: розгадку знайдено! — Інша версія: «хамська матриця» у Фройда. — Резюме: хамократія проти демократії — секулярна версія релігійної війни.

Замість висновків: до проекту «плебейської нації»      588—608

Радянське «розінтеліґенчення»: «назад» у 1860-ті! — Проґрес: «народна школа» з «народною мовою». Неоколоніальне неонародництво, або Валуєв за Михайловським. — 3 історії питання: від Ю. Шевельова до С. Павличко. — «Російський чинник»: «Геть від Європи!», або Як Чіпка став «прапороносцем». — «Внутрішній чинник»: ненаписана історія. Від «святого народу» до міфа держави. «Україна наша (анти)радянська»: досвід колаборації і Бовкало як культурний герой. Націоналізм чи дерусифікація? (Мова як рудимент «національної ідеї»). — Постколоніалізм: фінал української інтеліґенції. Падіння «держави Духа»: ні «вертикалі», ні «горизонталі»… — Розуміємо класиків: «у Каноссу»! — Як воювали наші монтаньяри: віра в «простий світ». Від «червоної Просвіти» до сучасної «попси» — від шизо-ідеократії до хамократії «без масок». — «Культ успіху» як ідеологія постмодерну. — Майдан-2004: демократія проти хамократії. І знову аристократизм «низів» і плебейство «верхів»?.. — Історія писана й дійсна. Питання, залишене без відповіді.

Post Scriptum      608—609

«Віщий сон» (1896 р.) і «Молитва єретички» (1913 p.): «запечатування» скарбу.

І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

Леся Українка. Лісова пісня

Влітку 2003 року, напередодні Дня незалежности, популярний журнал «Корреспондент» оприлюднив наслідки соціологічного опитування, проведеного компанією Gfk-USM «Українські опитування і дослідження ринку» з метою довідатися, кого нація сьогодні вважає за своїх героїв — за «найвидатніших українців усіх часів». Кожен із опитаних мав назвати три персоналії. Отримана у висліді «топ-десятка» виявилася настільки репрезентативною для з'ясування ціннісних пріоритетів українського суспільства по 12 роках незалежности, що таки варто подати тут цілий список повністю:

1. Тарас Шевченко 58,3 %

2. Богдан Хмельницький 26,5 %

3. Брати Клички 22,3 %

4. Леся Українка 17,8 %

5. Михайло Грушевський 13,8 %

6. Іван Мазепа 12,0 %

7. Андрій Шевченко 9,8 %

8. Іван Франко 9,0 %

9. Леонід Кучма 8,3 %

10. Леонід Кравчук 4,5 %[3]

Щоб усебічно проаналізувати ці дані, знадобилось би писати ще одну (або й не одну!) книжку. Полишаючи на боці самоочевидне незмінне значення Т. Шевченка як універсально-символічної постаті для цілої української модерної й постмодерної історії, хочеться звернути читачеву увагу тільки на одну, вельми характеристичну обставину: на виразне переважання в цьому переліку постатей, покликаних у той чи той спосіб персоніфікувати культ сили — чи то брутально-фізичної (спортсмени), чи військової (Богдан Хмельницький), чи державно-владчої, яка також імпліцитно передбачає володіння виконавчими «кулаками», так само, як і фізичне тіло індивіда (і тому «президент» виявляється статусом, що сам собою, за визначенням, синонімізує «велич»: згадано-бо  в с і х  трьох президентів України у XX столітті, і навіть засвідчена всіма соціологічними опитуваннями кричуща особиста непопулярність останнього з них, Л. Кучми, анітрохи не стала на заваді його безособовому звеличенню як символу статусу). Простежується, отже, вельми симптоматична тенденція вважати «найвидатнішим з-поміж наших» того, хто «найдужчий», — хто вже наклав або може накласти іншим найбільше духопеликів.

На перший погляд, це типова «валеологія» підліткового гурту: ієрархія вартостей, котра у XXI столітті, в суспільстві як-не-як постіндустріальному, а не збирацько-мисливському (де героїзація того, хто «найдужчий», закономірно випливала з примітивних економічних умовин життя), — суспільстві, до того ж, не змілітаризованому офіційною ідеологією, як це було за часів комунізму, і не втягненому в жоден воєнний конфлікт, — зраджує, як можна припустити, дещо більше, ніж інфантильність політично молодої (от власне що «підліткової» за віком!) нації, — а саме, національну слабкість, колективне почуття беззахисности й загрожености національному існуванню. Адже герой завжди мислиться «оборонцем» своєї спільноти — це одна з його засадничих, архетипальних, сказав би К. Юнґ, функцій, питання полягає тільки в тому, щó саме в цій спільноті, і від чого (кого) саме він призначений «обороняти». Інакше кажучи — у чому сама така «уявна спільнота» (термін Б. Андерсона) покладає делеговану своєму героєві онтологічну (або й метафізичну) підставу свого буття-в-світі, свій raison d'être. Останній, звісно, може з часом змінюватися — і тоді спільнота витворює собі нових героїв[4] або ж вливає нове вино в старі міхи, реінтерпретуючи давніх (відповідь на поставлене ще Т. Шевченком іронічне питання «За що ми любимо Богдана?» в Шевченкову добу, в кожному разі, була іншою, ніж у добу Радянської України, не кажучи вже про сьогоднішню[5]), — але сама «деміургічна», формотворча місія героя в стосунку до спільноти при тому зберігається незмінною: герой відбиває не стільки рівень її, спільноти, самосвідомости, скільки все-таки, куди більшою мірою, рівень «колективного несвідомого» — ідеальний (бажаний) спільнотний «образ-себе»: якою вона б хотіла себе бачити і, відповідно, якою продовжує себе творити.

Відтак схильність вбачати репрезентацію національної величі насамперед у найочевидніших, найбуквальніших формах силового переважання, органічно пов'язаних з насильством, — спортивних і державно-владчих, — доводиться розцінювати як недвозначний прояв національного безсилля — як пряму проекцію назовні нашої прихованої, безвихідно накопичуваної колоніальної аґресії: синдром, уперше з повною вичерпністю та нещадністю описаний класиком постколоніальної критики, алжирським психіатром Ф. Фаноном у його хрестоматійній (до речі, за 15 років незалежности так в Україні й не перекладеній!) праці 1961 року «Виволанці землі» («Les damnés de la terre»).

Клопіт полягає на тому, що мислити себе як постколоніальну націю українці, в особі своєї інтелектуальної верстви, все ще не наважуються — навіть після Помаранчевої революції, цієї першої повноформатної, культурно ритуалізованої, у тому числі на рівні символічних заклять («Разом нас багато, нас не подолати!»), демонстрації самим собі своєї національної сили, — відкриття, після якого, здавалось би, мусили знятися й усі ментально-психологічні табу в питаннях національної самооцінки (та й роль Росії в українських президентських виборах не лишила вже жодного місця для сумнівів — якщо хто ще сумнівався! — у чисто постколоніальній природі нашого, за Ф. Фаноном кажучи, «фарсу національної незалежности», а насправді «вимушеного компромісу між імперським центром та національною буржуазією»[6]). Однак необорне, сливе міфологічне упередження перед самим терміном «колоніальний» у стосунку до вітчизняних реалій зберігається й надалі (спроби взагалі заперечити колоніальне становище підросійської України як у радянську, так і в дорадянську добу лишаю на боці, розцінюючи їх, у кращому випадку, як вислід термінологічного непорозуміння[7], у гіршому ж, і