Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Обрі треба… я маю на увазі, я не знаю…

Бабусі було нелегко говорити.

— Я не знаю, чи зможу займатися ними обома — Обрі та Ліззі… Ти зможеш?.. Ти, правда, зможеш?.. Це було б так добре.

Я не знала, з ким вона говорить і що планує. Більше не могла там стояти. Зайшла на кухню і зачепила стілець, повз який проходила. Він вдарився об стіл і наробив багато шуму. Бабуся перелякано глянула на мене. Я пішла у свою кімнату й зачинила двері. Увімкнула вальс і лягла на ліжко.

Через годину до кімнати прийшла бабуся. У неї були червоні очі. Мабуть, вона плакала.

Я встала з ліжка і увімкнула музику голосніше. Одягнула кепку Disney World, дістала м’ячик для софтболу [3] і стала кидати його в стіну і ловити.

Здавалося, бабуся хотіла сказати, що так я пошкоджу стіну, але вона промовчала. Натомість сказала:

— Сядь, Обрі.

Коли я не послухала, вона повторила ще раз, вже суворіше:

— Сядь.

Я сіла, але продовжувала кидати м’ячик — вгору, вниз.

Бабуся забрала його в мене.

Коли вона виходила з кімнати, я схрестила руки на грудях. А коли повернулася, мої двері вже були зачинені, а я лежала в ліжку, вкрита з головою, хоча й було спекотно. Щоб не чути, як бабуся стукає у двері, я зосередилася на музиці й сюрчанні цикад і цвіркунів за вікном.

Я не могла весь час сидіти у своїй кімнаті. Насамперед тому, що хотілося в туалет. Іншою причиною було те, що бабуся на сніданок посмажила яйця, бекон і зробила тости, і все це пахло просто чудово. Я здалася і відчинила двері. За сніданком ніхто не сказав ні слова.

Бабуся знову майже весь день телефонувала, а я майже весь день просиділа в своїй кімнаті. Я розширила замок на кілька листків і тепер приклеювала його до стіни. Відкрила свою улюблену книжку про Середньовіччя і перемалювала звідти кілька картинок. Намалювала хлів і банкетну залу. Стіни зробила направду товсті — на випадок, якщо вороги атакуватимуть баранів.

— Обрі? Можна зайти? — запитала бабуся вже ввечері, відчиняючи двері кімнати.

Я саме закінчувала приклеювати новий шматок замку, тож стенула плечима.

— Сядь, — сказала вона, але сказала по-доброму, не так, як минулого вечора.

Я кивнула і сіла. Бабуся сіла поруч і взяла мою руку. Її рука була на диво м’яка, як на людину, яка так любить мити посуд. Вільною рукою бабуся гладила мене по волоссю.

— Усі намагаються допомогти нам шукати твою матір. Вони допоможуть її знайти.

Вона продовжувала гладити моє волосся, хоча я нічого не сказала.

— Ти знала, що батьки призначили тобі опікуна, на випадок, якщо з ними щось трапиться?

Я повільно похитала головою.

— Кого?

— Мене, — сказала бабуся.

— О, — тільки й сказала я.

Після того, як жахливо я поводилася останні кілька днів, бабуся, мабуть, вирішить, що також не хоче мною опікуватися.

— Зі мною все добре, — запевнила я. — Зі мною тут все буде добре. Мені подобається бути самій.

— Ти не можеш тут лишатися, — заперечила бабуся.

— То що ж мені робити? — запитала я.

Бабуся стиснула мою руку і встала з ліжка.

— Я забираю тебе додому.

Бабуся розбудила мене вранці тим, що залізла до мене в ліжко і стала розповідати казку. Початку я не чула, лише середину.

— Тож дівчинка на ім’я Обрі була найхоробрішою дитиною…

— Чому? — перебила я. — Що зробило її такою хороброю?

— Я не впевнена. Думаю, це якось пов’язано з її серцем.

— Так?

— Вона замотала його в целофан, щоб воно довше залишалося свіжим.

Я не знала, сміятися чи ні, тож лише сказала:

— Бабусю!

Скидалося на те, що, оскільки я вже прокинулася, бабуся більше не розповідатиме казку.

— Сьогодні на нас чекає грандіозна пригода.

— Так?

— Звичайно. Ми