Читати книгу - "Перстень Борджіа"

Страмби після смерті принцеси Ізотти й після падіння і втечі герцога Петра Куканя із Кукані напав на герцогський палац, незважаючи на присутність переляканих придворних і челяді та безсилу лють Ізоттиної матері, герцогині–вдови Діани, яка забарикадувалася у своєму окремому appartamento della Duchessa зі своїми придворними дамами й зі своїм гнівом та досі ще свіжим жалем за померлою дочкою, і розграбував його дощенту, винісши все, що не було прибите, прикуте чи вмуроване, так бездоганно й чисто, як досвідчений гість і ласун може бездоганно й чисто обгризти курячу ніжку.

При цьому з’ясувалося, що старі гобелени, які радісний люд поділив між собою, недбало порізавши їх на шматки, були тут не лише для того, щоб прикрашати стіни, але й для того, щоб закривати убозтво і старість цих стін, жахливі тріщини, що наскрізь пронизували старі, просілі мури, а килими на підлозі мали теж додаткову функцію — маскувати потворність вичовганого й трухлявого паркету.

Ні військовий гарнізон, ні блакитна міська guardia не зробили спроби зупинити безчинства, які чинили жителі Страмби; ішлося про народні гуляння, і протидіяти їм означало б протидіяти давній традиції, корені якої сягали міфічного правіку. В цій ситуації не залишалося нічого іншого, як чекати, доки каламутна хвиля збудженого натовпу сама спаде й відрине, що врешті й сталося; люд пожирував, і знову настав спокій, але був то спокій якийсь непевний, бо прийшли вже нові і незнайомі часи.

Після цієї події палац усередині годі було впізнати. Похмурими залами й покоями, в яких не було нічого, що б поглинало луну самотніх кроків випадкового зайди, примарно лунало пищання й тупотіння щурів, занепокоєних і стурбованих усіма цими змінами. Важко було знайти місцинку, на якій можна було б із насолодою спинити погляд; невідомо куди поділися полотна сучасного художника Рінальдо Аргетто, твори якого за правління герцога Танкреда зайняли місце полотен майстрів кватроченто й квінтеченто, проданих за безцінь герцогом у часи фінансової скрути. Золотий пил розпаду й відмирання кружляв у блідих променях сонця, що проникали крізь скляні кружечки у вікнах, а з кутів, тріщин і дірок тягло холодом і гнилим духом; страмбський палац, ще вчора елегантний і живий, за кілька коротких, не вельми сприятливих хвилин почав руйнуватися під тягарем часу, який проминув під його дахом, і опинився на похилому слизькому грунті, кажучи нинішньою мовою, ентропії.

Ця сумна картина змінилася дуже мало, а може, й зовсім не змінилася, коли до покинутої старої резиденції увійшов новий, призначений папою, володар Страмби, кардинал Джованні Гамбаріні у супроводі високих представників курії, які мали ввести юного кардинала у нову посаду, як мовилося, висвятити його. Відразу після цієї церемонії, яка, зрештою, тривала недовго, вона обмежилася урочистим богослужінням, яке з величезним хвилюванням, адже цього він навчився зовсім недавно і виконував справді вперше в житті, відправив сам кардинал Джованні Гамбаріні. Оскільки головним вівтарем храму Святого Павла користалися лише чотири рази на рік, службу відправили біля одного з побічних вівтарів, що на вірних, які спостерігали цей акт висвячення, справило неприємне враження; обурення викликала й поведінка прелатів з супроводу кардинала, які при обряді навіть не поскидали капелюхів і розмовляли голосно, мов у шинку. Відразу після цього представники курії від’їхали назад до Рима, а юний кардинал Гамбаріні залишився у палаці сам зі жменькою дрібних службовців, що їх виділили йому на допомогу, головним чином духовних осіб, ченців різних мастей і орденів та кількох світських священиків.

А загалом у цей час, про що можна було б і не згадувати, колишні придворні герцога, як і посли інших держав, давно вже були за горами, а тут залишилася зі своїми вірними дамами лише герцогиня — вдова Діана, якій Його святість милостиво дозволила спокійно дожити у своєму appartamento відмірений їй небесами час, мало того, призначила їй на це життя щорічну пенсію у сто двадцять золотих дукатів, яку виплачував особистий секретар кардинала, патер францисканець Люго, дуже освічений чоловік, доктор теології й церковного права, майже святий: він спав, кажуть, на голій підлозі і, щоб постійно мати смерть перед очима, їв з цинкового тареля, на краю якого вирізьблено людський череп. Відомо було, що справжнім володарем Страмби є не кардинал Гамбаріні, хай славиться його ім’я; не новопризначений світський podestа, колишній аптекар Джербіно, а він, доктор Люго, опасистий патер–францисканець. Цей вчений і здібний муж, усупереч своєму пустельницькому аскетизмові, мабуть, завдяки якомусь диву, дуже погладшав.

Як уже згадувалося в належному місці, Джованні Гамбаріні, до того як став кардиналом, подарував папі на знак покаяння свій палац у Страмбі, все своє майно й латифундії, гадаючи, що Його святість прийме цей дарчий акт чисто формально, отож він, Гамбаріні, після свого повернення до Страмби увійде під рідний дах якщо не як його власник, то принаймні як вільний, нічим не обмежений мешканець, що означає незмірно багато з погляду права, але з практичного боку нічогісінько. Та де там! Папа, безумовно, не бажаючи образити молодого покутника, прийняв його дар у буквальному розумінні, і перш ніж новоспечений кардинал дістався з Рима до місця свого нового перебування Страмби, продав усі величезні гамбарінівські латифундії разом з палацом на piazza Monumentale багатому римському банкірові Лодовіко Паккйоне, який купив їх для свого розпусного племінника, писаного красеня Маріо. Характерно, якщо кардинал Гамбаріні до останньої хвилини нічого не знав про цю трансакцію, то його вчений і побожний секретар Люго був дуже добре поінформований.

— Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime, й нагадати вам ваш власний любий Богові й гідний наслідування вчинок, коли ви зреклися усього свого рухомого і нерухомого майна на користь Святого престолу, — сказав він, побачивши, що відразу після свого приїзду до Страмби з усією очевидністю поривається до свого покинутого рідного дому. Слід зауважити, що, звертаючись до Джованні, він не вживав титулу ваша Еміненція, якого кардинали нещодавно домоглися, а по–старому кликав його Illustrissime, що давало можливість звертатися до нього прямо й ледь не фамільярно: «Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime», замість відповідного особового: «Дозволю собі освіжити пам’ять вашої Еміненції». Це один з невеличких вивертів і каверз курії; кардинал Гамбаріні дуже потерпав від цього.

А тим часом поки стара резиденція страмбських маркграфів і герцогів озивалася переважно лише обережними кроками духовних осіб, хиріла і, як відомо, ентропувала, неподалік на головній площі в гамбарінівському палаці закипіла робота добре оплачуваних