Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."

Красуня помітила мою повільність, але сказати нічого не встигла: тут увійшов Він. Я відразу зрозуміла, що це Він, бо ця людина гепнулася на коліна ще біля порогу й саме так рушила через паркет. (Просто дивно, звідки на паркеті може бути стільки пилу, якщо його щодня протирати подібним чином?)

Підглядати ніяково, але мені було цікаво, до того ж, я не ховалася, а отже, не підглядала, а дивилася.

Ця людина, виряджена, як мушкетер з багатосерійного фільму, з вусами, як у д’Артаньяна, доповзла нарешті до мети і вигукнула: «О!» І припала губами до руки прекрасної дами. Дама теж сказала: «О», але з дещо іншим відтінком — зітхнула й підвела очі до стелі, затягнутої павутинням.

Тут у вікні з’явилася людина з удвічі більшими вусами, ніж у першого чоловіка, і з масивним золотим ланцюгом на грудях, якого й близько не було в попереднього, теж вигукнула: «О!», витягнула шпагу й кинулася в бійку. Перший відвідувач із невдоволенням відпустив руку красуні, крикнув: «Ага!» і теж вихопив шпагу. Прекрасна золотоволоска сказала: «Ах!» і відсторонилася. Вона відійшла ближче до мене, повернулася до дуелянтів боком і взялася ретельно терти скроні, розглядаючи нишком набір капелюшків у розкритих коробках.

— Чому вони б’ються? — пошепки запитала я.

— Вирішують, з ким із них я сьогодні поїду до палацу.

Перший для якнайшвидшої перемоги вперіщив другого щипцями для завивання локонів, але другий розтрощив об нього дзеркало, після чого шпаги знову схрестилися. Другий відступаючи жбурнув у першого коробкою для капелюшка, яка підвернулася під ноги, а перший обсипав пудрою голову другого.

— То з ким же ви поїдете?

— Невже не зрозуміло? — запитала красуня роздратовано. — Природно, з тим, хто вціліє.

Вона з наростаючим занепокоєнням стежила за розгромом свого косметичного кабінету. Зненацька позаду хтось тихо кашлянув. Красуня здригнулася й подивилася на двері:

— Це ти, любий?

— Я, — відгукнувся хрипкий чоловічий голос.

— Ти знову захворів на полюванні?

— Бо ти знову забула покласти мені теплі шкарпетки!

— Ми сьогодні поїдемо до палацу, любий?

— Звичайно. Хто цього разу заплатить за твої розбиті склянки й зім’яті капелюшки, люба? Ці добродії?

— Що ти, радосте моя! Звичайно, король!

Людина за дверима задоволено відкашлялася:

— Тоді я звелю закладати карету.

— Поквапся, любий! — красуня підібрала сірий від пилу шлейф, надягла вцілілий капелюшок і подивилася на себе в уламок дзеркала:

— Коли добродії закінчать, прибереш все!

І тут я згадала, що не довідалася найголовнішого:

— Пробачте, це яке століття, яка країна?

Дама ретельно заправила пасмо волосся, що вибилося з-під капелюшка:

— Ой, яка тобі різниця? Кого це хвилює?

Вона випурхнула, залишивши після себе запах французьких парфумів, і голосок її донісся вже з іншої кімнати:

— Якщо сама не подужаєш викинути труп за вікно, поклич куховарку!

Мені дуже не хотілося виконувати останній наказ, і я вийшла слідом, намагаючись не дослухатися до дзенькоту шпаг і гуркоту розтрощених меблів.

За дверима виявилися кам’яні сходи на кілька щаблів, але щойно я стала на другий, як він різко пішов з-під ніг! Утім, ненадовго, для того щоб знову виникнути, але вже під килимовою доріжкою.

Виявилося, що я стою на сходах на пухнастій килимовій доріжці межи квітів і дзеркал, а праворуч і ліворуч піднімаються дами в білих, блакитних і рожевих платтях, обвішані коштовностями, як новорічні ялинки, у супроводі елегантних і послужливих кавалерів. Угорі, там, де закінчувалися сходи, з відкритих дверей лунали звуки вальсу й сміх.

А в мене лікоть здертий, а на ногах запилені кросівки! Навряд чи вони зійдуть за бальні туфельки.

Я повернулася й побігла вниз під здивованими поглядами дам і власних відбитків у дзеркалах. Фальшиві локони лоскотали шию й стрибали по плечах. Чомусь було страшенно образливо й щипало в очах. Я ще встигла побачити групу нових гостей, перш ніж черговий ривок висмикнув мене із цього святкового світу…

…просто в дощ. Противний, мрячний. До того ж, я опинилася у величезній брудній калюжі, ліва кросівка загубилася під час переміщення, а права надійно загрузла в багнюці.

Розсудивши, що в одній кросівці однаково далеко не зайдеш, я витягнула з неї ногу й потьопала босоніж убік вивернутого з корінням великого дерева, з якого можна було б оглянути це болото, але знову не дійшла.

Знову степ, сонце й коники цвіркочуть. Усе! Досить! Звідси нікуди не піду. Тут хоча б тепло й нікого немає. Сидітиму тут поки не вмру. Від голоду чи… ні, тільки від голоду! Від туги вмирають винятково в дурненьких романах.

Я впала в траву, накрила голову руками й почала уявляти, як восени в школу надягну цю сукню зі стрічками й мереживом і поважно пройдуся коридором… Отут я сіла і прискіпливо оглянула вбрання. На щастя, дощ не надто пошкодив його й, просохнувши, плаття буде дуже симпатичним. Я просто-таки побачила, як скривиться Лариса, а деякі взагалі зомліють… А Івушкін хмикне і покрутить пальцем біля скроні, ніби той скіф. Утім, він завжди був скіфом…

— Драстуйте! Вона тут розсілася, як облізла Білосніжка, а люди її шукають!

Борис, який виник