Читати книгу - "Заборонені чари"

Віддалік почулися в’їдливі коментарі:

— Який там лев! Швидше шакал.

— Або гієна.

— Та ні, вурдалак!

І вибух глузливого реготу.

Пал Антич густо почервонів і скоса кинув на насмішників злостивий погляд.

А Стен пильніше придивився до нього. Пал Антич, хоч і називав себе капітаном, навряд чи був ним насправді. Вочевидь, він належав до того штибу марнославних купців, які, мало розуміючись на морській справі, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всі клопоти, пов’язані з керуванням кораблем, перекладали на плечі старшого помічника.

— Чим ви займаєтеся, капітане? — це слово Стен вимовив з неприхованою іронією.

— Я чесний торгівець, ваша світлосте. Привожу з півдня тропічні фрукти, кавові зерна, лікувальні трави, цінні породи деревини, леопардові шкури, слонову кістку…

— І рабів, — зневажливо додав Іштван, що стояв за Стеновою спиною. — Купує їх за безцінь у тамтешніх дикунів, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.

— По п’ятнадцять, — заперечив Антич. — А то й по десять. Я веду чесну торгівлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки…

— І хто? — суворо запитав Стен. — Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед білого дня хазяйнують розбійники?

— О ні, государю, ні, це не розбійники.

— То хто ж тоді?

— Митники вашої світлості… уклінно перепрошую… вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що діють за вашим приписом.

— Це правда, — незворушно підтвердив Стен. — Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справді віддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.

Пал Антич широко роззявив рота і втупився у Стена очманілим поглядом.

— Але ж це…це…

— Обережніше, капітане! — застеріг його Стен. — Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабіжником?

— Ні, я… я… — Работоргівець судомно глитнув. — Я хочу сказати, що вашу світлість, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величність імператор своїм указом дозволив ввозити на терени Імперії рабів з Цорніки. Я маю спеціальну грамоту, видану Імперською Торгівельною Палатою в Златоварі. Мені дозволено займатися торгівлею, зокрема й рабами, в усіх сорока восьми князівствах Західного Краю.

— Я в жодному разі не зазіхаю на ваші законні привілеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабів де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатіть ввізне мито.

— Але указ імператора…

— До чого тут указ імператора? В ньому нічого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудріший імператор оголосив чорнолюдів товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмір якого я маю право встановлювати на свій розсуд.

— Сто златих?!

— Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно від віку та статі.

Пал Антич сплеснув руками.

— Що ви робите, ваша світлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?

— Це вже ваш клопіт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбниці… Скільки маєте чорнолюдів?

— С-сорок с-сім, — затинаючись промимрив работоргівець.

— Отже, ви мусите сплатити мито в розмірі чотирьох тисяч семисот златих.

— Отче Небесний! — видихнув Пал Антич. — Де ж я візьму такі гроші?!

— Знов-таки, це ваш клопіт, — недбало знизав плечима Стен. — Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого відома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов’язковий для всіх портів Галосагу мінімальний розмір мита на рабів у сімдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Ібрії, якщо не хочете плисти зі своїм товаром аж у Північне Помор’я. Або ж повертайте назад і прямуйте через Теґинську протоку до Серединного моря. Як мені відомо, у Влохії великий попит на чорнолюдів.

— В Ібрії вдосталь рабів-маурі, — забідкався купець. — Я не окуплю там своїх витрат. У північних водах ці тварюки подохнуть від холоду, а в Теґинській протоці спасу немає від маурійських піратів — і ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгівлю, государю…

Стен різко урвав його:

— Я знищую не торгівлю, а работоргівлю, пане Антич. Це не одне й те ж саме. До речі, ви слован?

Пал Антич розгублено заморгав, збитий з пантелику раптовою зміною теми розмови.

— Я… По батькові я слован, ваша світлосте. Моя мати була з галів, але це не забороняє мені…

— Отож-то й воно! Шість сторіч тому наші предки-словани прийшли зі сходу й завоювали весь Західний Край за винятком Ібрії. Вони підкорили багато народів, зокрема народ вашої матері. Але вони не перетворили переможених на рабів, а стали жити з ними, як з рівними. Там, де рабство існувало, його негайно скасували. Наші предки були волелюбними людьми, понад усе вони цінували свободу — як свою, так і чужу, — і люто ненавиділи неволю. — Стен на секунду замовк і спрямував на Пала Антича нищівний погляд. — А ви що робите, жалюгідний нащадок великих пращурів? Відроджуєте рабство, проти якого боролися ваші предки — і словани, і гали! Невже ви забули, про що написано в Золотій Хартії: „Кожна людина в Імперії є вільна і може належати винятково самій собі“?

— Але імператор… — вже задля проформи намагався протестувати Пал Антич.

— Ідіть ви до біса… — Стен лише останньої миті стримався, щоб не додати „зі своїм імператором“. — Отже, так. Не пізніше ніж за годину ви маєте підняти вітрила і залишити порт, бо інакше ваше судно буде заарештовано, а весь товар конфісковано за несплату мита. Забирайтеся куди завгодно — хоч в