Читати книгу - "Облога Белза"

А от про Буду досі не було мови! Буда ще не стала мадярською столицею, і ніхто не думав, що стане. Єдина слава, що дійшла про неї так далеко, була слава фортеці і, відповідно, в'язниці.

— Я брав лише тих, хто поїде зі мною.

Про поїздку, хоч і не так далеко, ішлося, і саме тоді Кейстут насторожився вперше. Він чудово знав, що прийняти хрещення можна й у похідній церкві-наметі. Ну, зрозуміло, для князя воно ліпше в соборі... Та не в Буді ж!

— Тож двоє чи троє супроводять брата та небожа...

— Його милість князь Семен теж їде в Буду.

Та-а-к. Зараз він скаже, що угода передбачає звільнення Любарта та його підданих. А князь Семен, хоча й узяли його в полон разом із вуйком, у це поняття не входить.

Точно. Саме це й каже Лайош-Людовик. Насправді вони хочуть залишити собі ще одного заручника. На Любартовій службі — ще один Семенів брат. Навіть якщо він, припустімо, Семена не любить, проте, побоюючись ганьби, мусить дбати про безпеку свого брата.

Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали тих, кого їм не шкода...

Кейстут Гедимінович, не зважаючи на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге... а потім виявив бажання виспатися перед дорогою.

...Перед входом у намет, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх  — означало визнати, що Кейстута взято в полон), а за десять кроків від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Друге таке ж вогнище примостилося позад намету.

На Семеновому лиці читався намір вилаятися, та князь, побачивши Кейстута, чиє обличчя просто волало: «Мовчи!»  — так і не зронив ні звуку.

Вони мовчали три доби. Тобто, певна річ, не мовчали. Говорили про те, про се, але, навіть перебуваючи сам на сам, нічого важливого не торкалися.

Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.

— А чи не зіграти нам у шахи, га, брате?

Ці Кейстутові слова пролунали третього вечора... І Семен відчув, що це не просто пропозиція гри. З усіх варіантів шахів (а було їх чимало) князі обрали найпоширеніший, той, через який християнська церква забороняла цю гру: коли перед кожним ходом кидали кості[23].

Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно довго, без кінця, із мукою.

Пісні та галас у таборі потроху меншали  — хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду  — щоби не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підкликав Семена.

До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, тримаючи чомусь посох із бурштиновою головкою. Семен розпізнав посох раніше, ніж людину. Як вайділа[24], Ліздейкин учень, та ще з посохом учителя тут опинився?!

Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.

Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки й потяг за собою. Жоден із тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, а й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на посох. А тоді враз заспівали хриплими голосами, і далі дивлячись на бурштинову головку.

«Зачаровані!»  — тільки й подумав князь.

У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А-а-а, це для того, щоби вартові біля другого вогнища, які тепер не бачать нас, нічого не запідозрили...

Із темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під каптуром.

Двоє, що напідпитку, ведуть третього, який упився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей... Ні... Обійшлося... А ось ці точно зрозуміють. Варта... Варта спить?!! Боже, порятуй, одарую Церкву Твою, порятуй!

Вони вже в чагарнику. І раптом зупинилися.

Зусібіч підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло  — свої.

— А ти молодець, небоже!  — гучно прогудів Кейстут.  — Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо...

— Дам, дам!  — теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому тут не було.  — А тепер  — як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд із князями протрубив у ріг  — і вся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах[25].

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився й мало не впав. Слуги підхопили його й понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою...

Уранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя мазовецького.

— Я... тобі... більше скажу,  — вів далі Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова.  — Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся  — утім, зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута й Ольгерда)