Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Лис уже кудись зник, уболівальники розходяться. Хтось підходить до Василя і кладе біля нього трохи печива і цукерок. Хтось дає апельсин, а дехто і гроші дрібняками. Василь поважно споживає своє сало і не помічає, як сидить уже не в студії, а у брудному підземному переході на запльованій холодній підлозі. Він — жебрак. Повз нього у жовтих куртках ходять ненависні жидо-підори з Європи та Америки, цмулять дорогі цигарки, пахтять парфумами і зневажливо дивляться згори униз.

Василь жує шматок чорного хліба, і оті спогади про часи, коли він ще якихось років п'ятнадцять тому у Афгані командував танком, здаються йому сном. Василь самотній, старий і хворий. Йому холодно і страшно. Він усе програв у своєму житті. Лишається тільки загорнутися у лахміття, газети і заснути. Уві сні — життя прекрасне, там ще можна побачити себе на танку. Там немає жидо-підорів з Європи та Диснейових Лисів. Там можна відчути себе вільним і могутнім — «гражданіном» могутньої світової держави під назвою СРСР. Але то тільки сон.

Василеві сниться сон про сон, і він провалюється у нього остаточно. Від солодкого відчуття у Василя з кутика рота викочується цівка слини й повільно повзе підборіддям.

5 год. 06 хв.

Березнева ніч, ясна і прозора, добігала кінця, конаючи в теплому сяйві місяця, який неповною кулею висів над частоколом темних будинків, оповитих сновидіннями. Лише у двох-трьох вікнах жевріло світло, і можна було припустити, що то — недобрий знак, бо частіше там, де є тяжкохворі або вмирущі світло горить цілу ніч. Таємничий світ з вікон лився напружено. Ні гомону, ні руху в тих вікнах не було. Київ спав.

Убутний місяць вогкими долонями торкався дахів, чіпляючись за розкарячені роги антен і лискуче в його сяйві гілля голих каштанів, липнув до безлюдних тротуарів і бруківок, немов не хотів покидати своє царство хитких тіней і темних підворіть, тримався за кожен ріг, карниз, за кожну гілку. Проте сила недалекого ранку, мов кормигою, гнобила його шию до землі, тягла вниз, до небокраю. Місяць пручався і стогнав, а разом з ним гула і вся березнева ніч. На Дніпрі починалася повінь, і перші соки пробудження вже шумували у вогких деревах.

Іще навіть не розвиднювалось, як темно-синій броньований «Мерседес» шестисотої моделі, нечутно клекочучи двигуном, підкотив до яскраво освітленого під'їзду і загальмував біля сходів, що вели на невисокий ґанок. Авто ще не спинило бігу, як передні дверцята розчахнулися, і з темної утроби, вискочив на тротуар середніх років чоловік у чорному вовняному гольфі та твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях. Чоловік був з темною борідкою і охайно забраним назад, трохи сивим волоссям, яке підкреслювало висоту красивого і розумного чола. Стрімким рухом бородань ухопився за клямку задніх дверцят і відчинив їх.

— Обережніше, обережніше... — проказав до когось, хто ховався всередині.

І з темряви салону на свіже повітря березневого передрання обережно вибрався молодий ще чоловік у довгому, пісочного кольору, кашеміровому пальті.

Молодик був високий, з широкими плечима, круту міць яких підкреслював вільний фасон шикарного двобортного пальта. Темне, не вельми густе, трохи розкуйовджене волосся спадало пасмами на лоба, набубнявілі жовна перекочувалися на вилицях. На вигляд чоловікові було років тридцять п'ять, проте в мужніх рисах його блідого обличчя вгадувалися менші літа. Віку йому додавав колючий погляд сірих примружених очей, біля яких зібралися глибокі зморшки, суворо підібрані вуста і трохи скошене набік підборіддя. Втім, невідомо ким і коли поламане ліве вухо, що відстовбурчилося від кремезного, правильної форми черепа, надавало чоловікові юнацької зухвалості. Руки він тримав глибоко у кишенях, і одна з них — ліва — міцно стискала загорнутий у скривавлений носовичок та звичайний блакитний поліетиленовий пакет довгенький м'який предмет, що якраз вміщався у долоні.

— Сергійчику, я б радив тобі зараз піднятися у квартиру і зробити ще одну ін'єкцію. Ліки в мене при собі, — наполегливим тихим голосом звернувся до молодика бородань. Той мовчав. — Не жартуй, зваж. Менше як за півгодини анестезія мине, і біль стане нестерпним.

Видно було, що молодик збирався щось сказати, але тільки глибоко зітхнув і, не повертаючи до бороданя обличчя, пішов до яскраво освітленого під'їзду.

Коли він уже сходив на ґанок, бородань у три кроки наздогнав його і, нервово озираючись назад, чи не чує водій у машині, почав шепотіти на вухо.

— Благаю, тобі треба до лікарні! Зрозумій, якщо ти зараз поїдеш до нейрохірургії, то вони може і врятують...

— Їдь!

— Сергій Олександрович, ти не правий, послухай лікаря... Жгут я наклав серйозний, можливе омертвіння тканин...

— Їдь!

— Сергій Олександрович... А як же ж до туалету, коли захочеться... Треба хоч катетер поставити...

— Їдь!