Читати книгу - "Ратники князя Лева"

Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:

— І що ти робитимеш?

Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.

— Що робитиму? А давай пройдемося містом! — несподівано запропонував він.

— Навіщо? — здивувався Мстислав.

— Покажу тобі, що хочу зробити тут.

— Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?

— Саме так! Пішли, не пошкодуєш.

Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і кам’яна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.

Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди — до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.

— Куди ти ведеш мене? — запитав Мстислав.

— Уже привів, — відповів Лев, зупинившись на березі річки Полтви.

Очерет, яким густо поросли береги річки, злегка гойдався від течії.

— Дивись, брате, ось тут я закладу замок, — урочисто повідомив Лев.

Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:

— Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?

— Ти добре почуваєшся у мене? — поцікавився Лев.

Молодший брат невизначено нахилив голову.

— А чому?

— Ти не образишся? — поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.

— Та кажи-бо!

— Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, — зізнався князь луцький.

— І не тільки тобі, — хутко підхопив його слова Лев. — Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.

— Чому саме сюди?

— Львів знаходиться в центрі нашої землі, а це багато чого варте.

Мстислав, котрому вже набридло слухати подібні натяки, підійшов до Лева впритул і прямо запитав:

— Брате, давай поговоримо відверто. Я розумію твій стан і поділяю твою стурбованість. Для мене ти завжди був взірцем. Що ти робитимеш після того, що дізнався?

— Що ж, давай відверто, — згодився Лев. — Але не тільки я, але й ти.

— Тобто?

— Кому потрібна моя відповідь? Шварнові чи дядькові? Хто тебе прислав?

— Мене прислав Василько, але ти розумієш, що брат твою відповідь знатиме.

— Це я розумію.

— Добре, що розумієш. Твої дії? Твій стан я знаю і, повторюся, поділяю. Але дії — це інше.

— Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоїти його: я пам’ятаю останні слова батька. Сподіваюся, ти їх теж пам’ятаєш.

Ні, Мстислав не забув слова, які на смертному одрі батько сказав їм трьом. Це сталося п’ять років тому, і цей 6772 рік від сотворіння світу воістину став визначальним. На весіллі власного сина вбили литовського князя Міндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтішною вдовою; уже пізніше у Холм дійшла чутка, що у далекому Хулагуїді поліг темник Бурундай — суще прокляття Русі; повертаючись додому від нового хана Берке[4], у якомусь забутому селі помер володимирський князь Олександр Ярославич[5]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрій — єдиний князь на сході, кому у Холмі довіряли; а на руках трьох синів помирав зовсім незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять п’ять років тому у битві під Дорогочином, на старості дав про