Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.

— Мене обходять люди, з якими мені жити.

— А розпитуєте про небіжчика.

— Він батько того хлопця, а це важливо.

— Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.

— А ви про це знаєте?

— Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.

— Підглядає?

— Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...

— Пане Балч!

— Я жартую, к бісу...

Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:

— Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!

Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:

— Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...

Тепер він кричить голосно, владно:

— Улю! Покажись-но! йди сюди!

І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.

Балч гукає вслід їй:

— Стій!

А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.

— Відпустіть її! Чуєте! — кричить Агнешка, бліда від гніву.

Він потішено сміється і тягне шнур до себе.

— Покажися вчительці! — наказує.— Зніми оту ганчірку з голови.

Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.

— Як ви смієте? — обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.

— Браво! — схвально дивується Балч.— У вас чоловіча сила.

— Гицель!

— Ображаєте, пані, владу.

— Гицель! Гицель!

— Розплачетеся, пані. Я застерігав.

Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.

— Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.

Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.

— Не бійся,— каже Агнешка тихо й лагідно.— Ну, не бійся....

А коли Уля перестає тремтіти, додає:

— Тотек просив подякувати тобі.

— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.

— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?

— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.

— В якій?

Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.

— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.

Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.

Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.

— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.

— А ви?

— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.

І після паузи:

— А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.

— Добродію Балч,— урвала Агнешка досить довгу мовчанку,— весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.

— Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.

— Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу,