Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

— Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! — занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але — не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.

— Хто ви? Що вам тут треба?! — гукнула до нього перелякана жінка.

Але чоловік нічого не відповів. І Люція раптом відчула його біль і муку, хоч і розгледіти його до ладу їй ніяк не вдавалося. І вона вже була метнулася до нього. Та він ураз відвернув мінливе, позбавлене чітких рис лице, що більше нагадувало жовту пляму, зробив один невеликий крок і майнув зі світляного кола. Коли ж вона спробувала розшукати його постать ліхтарним променем, то нікого поряд із хвірткою чи поза нею на вулиці вже не знайшла…

Насправді всі ці страхіття і чудноти особливо не дошкуляли загартованій злигоднями Матінці Люції. Позаяк саме в той час, коли вони відбувалися, її серце уласкавлювалося новим незвіданим почуттям ніжності до дитини, яке, щоправда, не раз її приголомшувало. Іноді їй здавалося, що прихильність до маленяти їй немовби нав'язана. У сновидіннях до неї нерідко являлася стара, котра була перестріла її ще в березні біля замку Любарта. Бабця приходила до її хати і показувала, як треба біля дитини ходити, як сповивати та купати. І Матінка слухалася її. А іноді після важкого дня, коли вона, вертаючись додому, ніг під собою не чула й падала в ліжко, у її сні виринав білоголовий старий чоловік без лиця, з великими білими крилами за спиною. Він стягував новоспечену мамуню за ногу з ліжка і припроваджував до малого. А якщо Марко розкривався чи наловлював у ліжку риби, то чоловік із мінливим обличчям ставав грізним, сварив пальцем і мало не бив її у сні.

Та все хороше чи погане у нашому житті рано чи пізно закінчується. От і для Люції настали непрості часи. Спершу в снах перестала показуватися бабуся з обличчячком-вареничком, за нею припинив погрожувати і старий без лиця. І це, на думку Люції, було добре. А невдовзі цілком несподівано в її приватному будиночкові на чотири кімнати почало самовільно гаснути світло. І це вже було погано. Цієї миті пригадалося Люції, як одразу після того, як вона закінчила інтернат, неждано-негадано якимсь дивом дістався їй у спадок від луцької тітки-небіжчиці цей будиночок. І коли Люція, котра про існування своєї щедрої та ще й рідної дядини ні сном ні духом не відала, запитувала в її сусідів, хто вона і що — ті перелякано замовкали. Тільки одна циганка-волоцюжка в синіх спортивних штанях, що крала рано-вранці у квітнику Люції квіти і провалилася по пояс у підмоклий від сонячного проміння ґрунт, сказала їй злосливо:

— Всьо цево з сонцем діється через таких відьминих небог, як ти!

Люція чемно допомогла злодюжці вилізти з багнюки і сказала:

— Ви вже немолода, а дурниці плещете…

Отож, коли світло почало мерхнути то в одній кімнаті, то в іншій і відразу ніби щось падало на спину холодним міхом, Люції Порфиріївні Штрисі несподівано зробилося по-справжньому моторошно. І як вона не намагалася увімкнути електрику, вкручуючи нові запобіжники і лампочки, нічого з того не виходило. Вона вже й електромонтерів викликала, і дроти в одній із кімнат міняла, і розетки з вимикачами переставила всі, а самовільне згасання не минало.

Наприкінці місяця таких електричних лих у кімнаті, де спав Рисочка, знову погасло світло й зненацька щось двигнуло і гуркнуло. Матінка вбігла до покою і задубіла, перелякана тим, що побачила. Частину стіни разом із вікном, під яким стояло ліжко Марка, немовби хтось рівненько по колу вирізав пилкою. Цегляна кладка бехнулася на вулицю, утворюючи круглястий пролом. Люція кинулася до дитини й, не розуміючи, що діється, почала вимахувати руками і кричати. У ліжку клубочилися й увивалися, немов змії, два пасма чи то туману, чи диму, чи пилюки. Одне пасмо — червонясте, інше — фіалково-синє.

— Згинь! Пропади! Нечиста сило! — закричала, йойкаючи, перестрашена не на жарт продавниця.