Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Взяли ми снопик соковитої свіжої трави і подалися туди, відки долинало ревище. Незабаром серед кам’яного громаддя побачили розкішні вуха, а тоді й самого віслюка. Ревів, наче з нього шкуру лупили. Уздрівши нас, а скоріше, мабуть, уздрівши дядечка, він замовк. Шкірив тільки зуби і через це став схожий на одного мого товариша — Франка Крупінського.

— Ехо-о-о! — зненацька закричав дядечко, мов професійний погонич мулів у Новій Мексіці. Голос у нього був такий зичний, що віслюк, якби міг, позеленів би з подиву.— Ехо-о-о! — повторив дядечко, потому прив’язав до снопка довгу мотузку і кинув його віслюкові.

Той відчув, що тут пахне смачним почастунком. Не сподіваючись підступу, неквапом підійшов до снопка. Схопив зубами чубок трави. Дядечко дав йому покуштувати, а коли віслюк хотів скубнути ще раз, легенько потягнув за мотузок.

Почалася чудова забава. Тільки-но осел підступав до снопка — дядечко тягнув за мотузок. Так ми дісталися до табору, а далі й на берег потоку. І виявилося те, що мало виявитися: віслюк страшенно хотів пити. Побачивши воду, він забув про сніпок трави, кинувся до потоку і заходився пити. Пив, пив, пив — я думав, що лусне. Але, на щастя, він лиш пирхнув кілька разів і почав скубти траву.

Дядечко пустотливо прижмурив око.

— Ти ж казав, що це дикий осел.

— Казав. Мені й досі здається, що він дикий.

— Ну, коли так, то треба приручити його. Ти вмієш приручати диких ослів?

— Ні.

— Я теж не вмію, тож лучче даймо йому спокій. Якщо він розумний, то сам приручиться і залишиться з нами.

Віслюк зостався на волі, нам здавалося, що він наш, і всі були вдоволені, а найпаче наш представник чорногорської фауни. Ні з того ні з сього він весело хвицнув, перестрибнув через великий камінь, чвалом погнав на нашу галявину, а там повалився на спину, дико заіржав та й ну качатися по траві.

І — о диво! — лишився на галявині, став уже майже нашим ослом.

Віслюк був такий милий і так скоро став мешканцем нашого табору, що тепер ми дали б себе порубати за нього.

Увечері ми сиділи біля багаття, гріли в казанку чай і доїдали рештки обіду: дві пестрюги з рожна.

Віслюк, ясна річ, не сидів і не їв пестрюги — він стояв під навісом гілля і жував жуйку. А міна у нього була — мов у старого філософа.

— Як ми його назвемо? — спитав я дядечка за чаєм.

Дядечко радісно потер руки.

— Оце ідея! Можна оголосити блітцконкурс на краще ім’я для нового члена нашої родини. Кожен напише на папірці свою пропозицію, а потім...

— Отож, — урвав я дядечкову мову.— Хто потім розсудить, яке ім’я лучче?

— Це просто: віслюк! — засміявся дядечко.

— Ну гаразд, але звідки ми узнаємо, яке ім’я припаде йому до смаку?

— Станемо по обидва боки галявини і гукатимем його. Побачимо, до кого першого він підійде.— Дядечко витягнув з кишені записничка, видер з нього два аркушики, подав один мені.— Тільки добре подумай, бо той, хто програє, цілий день митиме посуд.

— Гаразд, — відповів я.— Постараюся виграти.

Почав я міркувати, як назвати нашого віслюка, і що довше думав, то порожніше ставало мені в голові. Хоч ти що — нічогісінько не спадало на думку! Взагалі, як ти назвеш осла? Пса — то зовсім інша річ, кота — теж, але з ослами я ніколи не мав діла.

— Є вже щось? — запитав дядечко і подав мені свій аркушик.

На жаль, у мене нічого не було і не було б, якби раптом мені не стукнуло щось у голову. Отож я хутенько написав на своєму папірці великими літерами: АЛІ-БАБА. Хай дядечка завидки беруть! Хай знає, що й у мене є ідеї. Бо куди там ота буденна КУБА проти мого екзотичного — АЛІ-БАБА.

— Браво! — вигукнув дядечко.— Мені дуже подобається. Побачимо, що скаже на це наш милий віслючок.

І ми стали по обидва боки галявини, я — під столітнім буком, дядько — під стрункою ялиною, а посередині, з міною філософа — наш капловух. Дядько дав знак, і ми загукали: я — «Алі-Баба», дядечко — «Куба». А вийшло з того казна-що, бо наші голоси зливалися в один нерозбірливий крик:

— Алі-ку-ба-ба-ба-ба-ку-алі-ба-ба!..

Ми дико репетували, а осел хоч би що — і вухом не повів. Стовбичив на тому самому місці і зневажливо помахував хвостом.