Читати книгу - "Друзі зі змієносця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене? - здивувався Лікургос. - Направду мене? Це неможливо. Ви знаєте...
Селенарктос знає також. Він хоче саме вас. Каже, що ви зробили тибетцям багато добра. Це його «останнє бажання», як він висловився, - останні хвилини провести з вами. Можете прибути просто зараз? Я б не хотів, щоб він без потреби хвилювався, це йому шкідливо.
Лікургос зачудовано похитав головою.
Дивно... Певна річ, я зараз вилечу. Але. ви мене розумієте.
З нетерпінням чекатиму на зустріч. Піду сповіщу Селенарктоса про ваше прибуття, - чоловік на екрані попрощався й перервав зв’язок.
Кули це ти зібрався, хлопче? - несподівано почулося від дверей.
Лікар швидко обернувся й здивовано подивився на старого, що без стуку увійшов до кімнати.
Ви ще не спите? - запитав спантеличено.
Як я можу спати, коли у вухо дзвенить отой клятий відеофон? Даруй, що підслухав вашу розмову. Раджу тобі - не роби дурниць.
Дурниць? Яких дурниць? Що ви маєте на увазі? - пробурмотів лікар.
Я вже казав, що прозорливий і бачу тебе наскрізь. Тому трохи побоююся за Селенарктоса. Було б його шкода.
Лікургос зблід.
Ви вважаєте... що я кепський лікар?.. Що не тямлю в своїй роботі?
Лікар ти хороший, не сумніваюся. Адже в тебе був добрий учитель. Проте повторюю: жодних дурниць! Вір досвідченій істоті з космічних глибин.
Лікургос мимоволі відступив від загадкового старого і сперся плечима об стіну.
Трохи оговтавшись, він силувано всміхнувся.
Знаю, ви жартуєте. І не вірю, що ви прийшли з космосу. Невідомі люди значно менші від вас, і всі вони мають скафандри, бо наше довкілля для них вороже. Скажіть відверто: навіщо робите з мене дурня й чого цим добиваєтеся? Доведеться проінформувати про вас Академію.
Я сам зроблю це, коли прийде час. Раджу не поспішати з висновками. Я-бо наділений великою силою, й міг би тобі вельми зашкодити. Знаю про кожен твій рух, твоє життя повністю в моїх руках. Бажаєш доказ, що я належу до гостей зі Всесвіту? Поглянь.
Старий дістав із кишені світлини й подав лікареві.
Це я! Впізнаєш? Лише в мене тут шолом прозорий. А ті решта побіля мене? Я значно вищий від них, але в природі нема нічого особливого в тому, що один росте вище від інших. І пейзаж навколо нас, безумовно, не земний. Такі рослини у вас не ростуть.
Ну - не марнуй тут зі мною коштовний час, Селенарктос чекає. І не забувай мої слова. До зустрічі.
Лікар поплентався з кімнати.
***
Конвертоплан[3] швидко злетів у вись. Благословлялося на світ.
Долини й горби лежали мовби на дні молочного моря. Зі світанкової імли виступали величні вершини Даху світу - осяяний сонцем іскристий Еверест, білосніжний Гаурішанкар і шляхетна Канченджанга.
Дика краса вічних льодовиків і обривистих скель сьогодні не займала Лікургоса. Думками він усе ще був у своїй гірській оселі, біля таємничого старого.
У проміжках між скельними щитами засяяла гладінь річки Цанг-по.
Ми вже на місці, під нами Кганба-Дсонг, - оголосив пілот.
Лікар мовчки кивнув і пристебнувся.
Конвертоплан завис у вертикальному положенні й поволі знизився над білим містом у гірській долині. Повернув до могутнього стародавнього замку, що був колись монастирем і стояв на платформі під міськими стінами.
Дуже радий, що ви прибули, - привітав Лікургоса чоловік, який запросив його вночі. - З Селенарктосом справа серйозніша, ніж я гадав. Перед ранком він заспокоївся, але став цілком байдужим до всього навколо. Температура поступово знижується, пульс послабшав. Боюся, що це справді кінець. Я вже викликав доктора Бартошову...
Чоловіки швидко піднялися стародавніми монастирськими сходами і ввійшли до замку.
Селенарктос лежав на ложі з балдахіном у невеликій, багато оздобленій залі. Коли прибулі увійшли, його вродливе шляхетне обличчя ожило.
Даруйте божевільному старому, що чекає вас тут, посеред краси минувшини, - посміхнувся від Лікургосові. - Кожен має свої слабкості, кожен якось прив’язаний до минулого. В дитинстві я хотів мешкати в цих місцях. Щоправда, пізніше, після звільнення, мені жилося значно краще, ніж ламам - але тепер хочу тут померти. На схилку віку людина повертається в дитинство.
Вас щось болить? Маєте якісь побажання? - запитав Лікургос тривожно.
Не плачте за мною. Ви ж не хочете, щоб я жив вічно? Я прожив добре й досить довге життя, щоби тепер у мирі догоріти, мов свічка. Смерть тяжка лише для того, хто мусить одійти швидше, ніж хотів би. Я ж бажаю відійти. Донедавна я ще боровся, бо відчував у собі ще досить сил - але тепер уже бачу, що каганець згасає. Без смерті не було б життя. Для того, хто знає, що його діти живуть щасливо, смерть не тяжка. Він існує далі в своїх нащадках. А моїми дітьми є ви, всеньке людство.
Обидва лікарі тихо стояли біля постелі старого.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друзі зі змієносця», після закриття браузера.