Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

— Нализався чи що, до лихої години… — промимрив. — Що спільного між вдачею і хронологією?..

На столі стояла лампа з низьким зеленим абажуром, освітлюючи тільки невеликий круг оксамитової скатертини, коробку з сигарами, пляшку, що взялася мохом, і дві чарки бурштинової рідини. Кімнату огорнули сутінки, в яких видніли невиразні контури меблів.

Дизма повалився у м’яке крісло і заплющив очі. Він був страшенно млявий і так хотів спати, що напевно заснув би під цей монотонний голос, який, мов дрібненькі намистинки на тонесеньку ниточку, швидко нанизував беззвучні, шепелявисті слова, — неодмінно заснув би, коли б час від часу з другого боку столу, з сутінок, не вихилялася раптом в освітлений круг щупленька постать Куницького, сяючи білою манишкою і сріблястою сивизною волосся.

Малі, пильні і настирні очі його тоді, здавалося, пронизували темряву, силкуючись відшукати погляд Дизми.

— Отож бачите, пане, бачите, як важко з тим бюрократизмом провінціальних урядовців. Прискіпуються де не ступиш. Посилаються на всякі правила, закони, а все, щоб мене розорити, позбавити хліба тих роботяг, які в мене працюють. Пане Дизмо, ви — єдина моя поміч, бігме, єдиний порятунок!

— Я? — здивувався Дизма.

— Ви, — переконано повторив Куницький. — Бачите, я вже вчетверте приїжджаю з цим до Варшави. І цього разу загадав собі: якщо я й тепер не виб’ю з сідла свого лихого ворога, отого бейдака Ольшевського, коли не доб’юся в міністерстві сільського господарства, щоб мені на якихось людських умовах дали дерево з державних лісів — тоді амба! Ліквідую все! Продам тартаки, мебльову фабрику, і паперову, і целюлозну, за безцінь продам, а сам собі кулю в лоб пущу або не знаю що вдію. — Трохи помовчавши, він додав: — За ваше здоров’я, пане Дизмо! — і одним духом випив свою чарку.

— Але чим же я вам можу допомогти?

— Хе, хе, хе! — захихотався Куницький. — Жартуєте собі, шановний пане. Тільки крихітку доброї волі, одну крихітку… О ні, ні, пане, я чудово розумію, що тут потрібен і ваш дорогоцінний час, ну і того… і кошти… Але при таких стосунках, ого-го!

Він присунув стілець і враз перемінив річ:

— Шановний пане, скажу вам просто. Коли б оце став передо мною якийсь чарівник і мовив «Куницький! Я постараюся владнати твої справи, витурити того мерзотника Ольшевського, на його місце в дирекцію державних лісів посадити когось іншого, з ким можна було б по-людськи балакати, подбаю, щоб тобі дали добрий контингент дерева, а що ти мені за це даси?» Так от, я, не заїкнувшись, відрік би: «Пане чарівнику, тридцять, навіть тридцять п’ять тисяч готівочкою! Бігме! Десять тисяч на витрати одразу в руки, а після укладення справи — решта».

Куницький замовк і чекав одвіту. А Дизма — анітелень. Зметикував одразу, що цей стариган пропонує йому базаринку за те, чого він, Дизма, він, Никодим Дизма, ніяк, хоча б на голову став, зробити не здолає. Згадка про такі величезні гроші, яких він ніколи не те що не мав, а навіть у мріях не бачив, ще більше підкреслювала нереальність усієї цієї угоди. Коли б Куницький давав триста чи там п’ятсот злотих, у Дизми і мислі не було б, що то така недосяжна справа — він вважав би це за добру нагоду видурити гроші у старого. В голові Дизми майнула ще думка — чи не налякати Куницького, сказати, що донесе на нього в поліцію. Може, дасть злотих п’ятдесят одчіпного. Колись у суді в Лискові писар Юрчак заробив так цілу сотню. Тільки що ж, писар був у своїй канцелярії, службова особа…

Мовчання Дизми збентежило Куницького. Старий не знав, що й міркувати. Чи не був він надмір безцеремонний?.. Чи не відштовхнув його?.. То була б катастрофа. Він уже використав усі свої зв’язки та впливи, протринькав масу грошей, згайнував стільки часу… Якщо випустить із рук і цю можливість… Куницький постановив пом’якшити безцеремонність своєї пропозиції.

— Звичайно, шановний пане, чарівників тепер немає. Хе, хе, хе… А навіть од найласкавішого і найдоброзичливішого приятеля важко жадати, щоб він узявся до справ, про які тільки слихом слихав. Правда?

— Авжеж.

— А знаєте, у мене є ідея! Пане Дизмо, любий друже, зробіть ласку і приїдьте на кілька тижнів до мене в Коборів. Поживете в селі, відпочинете — там чудове повітря, кінна їзда, у мене є на озері моторний човен… І побачите моє господарство, тартаки… Ну, дорогий мій пане?! Домовились?

Ця нова пропозиція була така несподівана, що Дизма аж рота роззявив. Проте Куницький правив своєї — мальовничо розписував принади відпочинку, вихваляв село, сосновий бір, запевняв, що й жіноцтво його буде вельми вдячне і раде приїздові гостя з Варшави.

— Де там, пане, мені думати про відпочинок, — перебив Дизма. — Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.

— О, відпочинку, либонь, ніколи не буває забагато.

— Я безробітний, — блідо всміхнувся Дизма.

Він сподівався одразу ж побачити на обличчі старого вираз розчарування і подиву, а Куницький неждано зайшовся сміхом:

— Хе, хе, хе! Ну й штукар же ви! Безробітний! Звісно, в торгівлі та промисловості тепер непевно. І з грошовими посадами нелегко; і до того ж державна служба — це багацько честі, а грошей мало. Заробітки навіть великих достойників незавидні.

— Це я трохи знаю, — потвердив Дизма. — Сам три роки був на державній службі.

Враз Куницькому прояснилося в голові. «Хитрий же ти, братику! — майнула думка. — Ну, тим ліпше, якщо даром брати не хочеш».

— Вельмишановний пане, — почав Куницький, — як тільки ми познайомилися, мені одразу стукнуло в голову, що це сам бог вас посилає. Хай же це справдиться. Пане Дизма, коханий пане Никодиме, обставини з обох боків так чудово складаються. Ви шукаєте путньої роботи, а я вже дожив до