Читати книгу - "Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Положення статті 7 цього Кодексу визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) (згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008)
Положенню пункту 2 частини першої статті 293 цього Кодексу дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010 Положенню пункту 12 частини першої статті 293 цього Кодексу дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 8 липня 2010 року № 18-рп/2010
Положення пункту 2 частини першої статті 15 цього Кодексу визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) (згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010)
РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯГлава 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Завдання цивільного судочинства
1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
1. Цивільне судочинство — це форма реалізації судової влади, форма здійснення правосуддя в цивільних (в широкому розумінні) справах.
Коментована стаття виділяє мету та завдання цивільного судочинства і тому є визначальною для розуміння усіх інших норм ЦПК.
2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст. 2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.
Захист прав здійснюється у разі їх порушення. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відповідача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.
3. Об’єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004).
Відповідно до п. 3.1 мотивувальної частини цього Рішення у загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології — як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.
У п. 3.4 Рішення зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об’єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Особливого значення набуває чітке розмежування понять «інтерес» (у вузькому розумінні) і «суб’єктивне право», логічно-смисловий зв’язок між якими є очевидним: і те, й інше опосередковується об’єктивним правом, гарантується і охороняється державою тощо. Зокрема, і суб’єктивне право, і пов’язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге — простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб’єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов’язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже — й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.», після закриття браузера.