Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

— Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове положен­ня про батьківський комітет при виховній колонії, затверджені наказом від 28 січня 2004 р. № 20;

— Інструкцію з організації порядку і умов виконання покарання у виді об­меження волі, затверджену наказом від 16 лютого 2005 р. № 27;

— Інструкцію про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, за­тверджену наказом від 15 листопада 2005 р. № 186;

— Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затверджену наказом від 25 січня 2006 р. № 13;

— Інструкцію про порядок подання до Секретаріату Президента України матеріалів з питань помилування та виконання указів Президента України про помилування, затверджену наказом від 16 травня 2006 р. № 93, та ін.;

2) спільні нормативно-правові акти ДДУПВП та інших відомств. Це, на­приклад:

— Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слід­чих ізоляторах та установах виконання покарань, Інструкція з проведення дис­пансеризації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають у лікарні, Пе­релік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звіль­нення засуджених від дальшого відбування покарання, Положення про лікарсько-трудову комісію та деякі інші нормативно-правові акти щодо санітарно- протиепідемічного і лікувально-профілактичного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених, затверджені наказом ДДУПВП і Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. № 3/6;

— Положення про умови навчання та отримання базової та повної загаль­ної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноос­вітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та ДДУПВП від 1 березня 2002 р. № 154/55;

— Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагляду за осо­бами, звільненими з місць позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ (далі — МВС) України та ДДУПВР від 4 листопада 2003 р. № 1303/203;

— Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавлен­ням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, за­тверджена наказом ДДУПВП і МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270;

— Положення про навчальний центр при установі виконання покарань, затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та ДДУПВП від 12 березня 2004 р. № 153/32;

— Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і установ виконання покарань у проведенні соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю, які відбувають покарання в цих установах і звільняються з них, затверджений наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту і ДДУПВП від 28 жовтня 2005 р. № 2559/177;

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

— Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими військо­вослужбовцями, затверджена наказом Міністра оборони України від 26 люто­го 2002 р. № 81;

— Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міні­стра юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5, та ін.

9. Кримінально-виконавче законодавство України складається також з чин­них міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою (далі — ВР) України. У даному разі, згідно із Законом України «Про міжнародні договори України», йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми та найме­нування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укла­дений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифі­кації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод і обов’яз­ків людини і громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження із засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ра­тифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, зго­да на обов’язковість яких надана ВР України, є частиною національного зако­нодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжна­родного договору.

1. До засуджених, які відбувають покарання на території України, засто­совується кримінально-виконавче законодавство України.

2. Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та за­безпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та від­бування кримінального покарання.

1. Територіальний принцип просторової юрисдикції кримінально-викона­вчого закону України, який закріплений у ч. 1 статті, що коментується, поля­гає в тому, що всі засуджені, які відбувають покарання на території України, підпадають під дію кримінально-виконавчого законодавства України, незале­жно від того, в якій країні вони вчинили злочин або були засуджені.

2. Положення ч. 1 ст. 3, що коментується, стосується як громадян України, так і іноземців та осіб без громадянства (відповідно до Закону України «Про громадянство України», особи, що проживають на території України та не є гро­мадянами України, а також не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, є особами без громадянства; іноземці — це особи, що нале­жать до громадянства іноземних держав, які не є громадянами України).

3. Поняття «територія України» визначається нормами державного та між­народного права. Так, за ст. 1 Закону України «Про Державний кордон Украї­ни» від 4 листопада 1991 р., державний кордон України — це лінія і вертикаль­на поверхня, що проходить по цій лінії, які