Читати книгу - "Вогонь-охоронець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.
Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!
Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті — від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…
Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище — отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.
У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.
Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря — ніби вмитися.
А через два дні мій друг знову збаламутив наші міцні дослідницькі лави. Зі своїми новими дружками він знайшов якусь печеру недалеко від берега й так натхненно розмальовував її увечері біля вогнища, що багато кому з хлопців закортіло теж заглянути в цю кляту печеру. Довелося виділити їм вихідний день, яких, до речі, в нас уже давненько не було. Я, відверто кажучи, не давав вихідних під різними приводами, бо намагався якнайбільше розкопати за короткий літній сезон. Але тепер довелося офіціально оголосити наступну неділю неробочим днем.
З досади я не хотів ні в якому разі лізти з ними в цю злощасну печеру. Та потім вирішив, що нерозумно самому стовбичити цього дня на розкопці — той самий Мишко засміє. До того ж в печері, можливо, збереглися якісь сліди стоянки чи просто тимчасового перебування первісних людей, як у багатьох інших підземеллях Криму. Хоч первісне суспільство і не моя спеціальність, та варто простежити, щоб не пошкодили залишків печерної культури, коли їх пощастить знайти.
Зрештою — хоч я в цьому і не хотів сам собі признатися — треба було й мені трохи освіжити голову від настирливих думок, розвіятися, переключитися на щось далеке від таємниць мого Уранополіса.
Рушили ми в печеру рано-вранці. Захопили ліхтарі, свічки, вірьовки. Тут зовсім несподівано виявилось, що мій найближчий помічник із студентів, Алик Рогов, давно захоплюється спелеологією і облазив немало печер у Підмосков'ї та на Кавказі. Так що я йому доручив усе керівництво цією «підземною мандрівкою».
До печери було з півкілометра. Вхід до неї ховався в густих зарослих чагарника. Приміткою служив білий вапняковий камінь, покладений тут Михайлом.
Із тісного входу війнуло вогкістю та прохолодою. Світло наших ліхтариків проникало туди метрів на три, не більше. Далі все потопало в темряві.
— На клаустрофобію з вас ніхто не хворіє? — раптом запитав Алик.
— На що, на що?
— Ну, на клаустрофобію… Побоювання закритого простору. Є така хвороба. Вважайте, бо під землею погано буде.
Ми переглянулися. Нічого собі, приємне напутнє слово!
Один за одним, зігнувшись і штовхаючись, ми почали спускатися пологим тунелем. Тільки загавишся і необережно підведеш голову, зразу ж боляче вдаряєшся об мокрі виступи скелі.
Та ось хід став трохи ширший, можна випростатися на повний зріст. Піднявши над головою ліхтарики й свічки, ми обдивились. У невеличкому гроті ледь біліли брили вапняку в жовтуватих брудних патьоках. Одна з них заступала нам дорогу. Насилу боком попротискувались крізь вузьку щілину між цією брилою і мокрою стіною печери.
Я вперше забрався під землю і, одверто кажучи, почував себе не зовсім впевнено. Та й всі інші принишкли, перемовлялись чомусь пошепки, дівчата тулились одна до одної.
Наші велетенські спотворені тіні танцювали і смикались по стінах печери, а часом, при різкому повороті, немовби кидались нам назустріч і примушували дівчат злякано верещати. Під ногами хлюпала холодна грязюка. Вона налипала на черевики, йти щокроку ставало все важче. Я проклинав себе: завтра, напевно, багато хто матиме нежить, розкисне й працюватиме, як сонна муха.
Алик Рогов і Михайло, що йдуть попереду, так раптово зупинились, що ми тицьнулись в їхні спини.
— Що сталося?
— Чому зупинились?
— Там снігова людина, уа!
— Тихо! — голосно вигукнув Михайло. — Попереду роздоріжжя, як у казці. Три лазівки. Треба відгадати, яка з них нам найбільше підхожа. Нараду витязів вважаю відкритою.
Справді: далі тунель розділяється на три рукави. По якому з них іти? Звичайно, зразу починаються суперечки:
— Бери праворуч, там пролізти легше.
— Ні, треба ліворуч…
— Нехай Алик вирішує.
Алик присідає навпочіпки і ворожить із свічкою: то опускає її до самого долу, то піднімає вище. Тонесенький язичок полум'я безладно смикається і тріпоче.
— Я гадаю, треба повернути праворуч, — нарешті не дуже рішуче каже він. — Звідти сильніша тяга повітря, можливо, там вихід.
Слідом за Аликом ми одне за одним просуваємось далі. В душі я сподіваюсь, що і цей шлях виявиться невірним чи непрохідним, тоді можна буде з чистою совістю запропонувати всім повернутися назад. Але вузький лаз знову
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогонь-охоронець», після закриття браузера.