Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Та все ж Моріака цікавили не ті, для кого «життя — мертва дорога, що веде в нікуди», як Леоні, Люсьєн, Жюльєн, навіть Робер. Філософську увагу й творчий запал романіста привертають молоді мрійники, юні борці, які вже ковтнули морської піни, хоч і не всі наважилися поринути в невідому глибочінь. Важко переоцінити Моріакове психологічне розкриття трагедії молодих душ, делікатний, глибоко проникливий показ двобою між захопленням пантеїстичною алегорією безсмертної сили кохання і жорстокими реаліями буденного життя. Дені страждає, розуміючи, що зрадив свої колишні ідеали, свою ніжну, чисту й мужню сестру. Зрозумілі й муки П'єра, що сам заплутав свій шлях. І хоч письменник засуджує за це свого героя, а проте віддає юному поетові своє щире співчуття. Йому довіряє Моріак міркування про вибір життєвого шляху, про відповідальність художника перед народом, довіряє свої вірування й вагання.

Молодий Костадо, здавалося б, міцніший духом, ніж Дені, і, безперечно, благородніший, ніж Робер. Він ненавидить гроші й засуджує свою матір, яка обібрала приголомшену горем подругу та її дітей. Він благає Робера не кидати Розу, яку сам кохає чистою юнацькою любов'ю. Та швидко виявляється, що чесний юнак, обдарований поет — лише «беззахисне дитя» перед владою дорослих, перед гнітом власницьких і релігійних традицій. «Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу», — думає вражений підліток, дізнавшись про вчинок Леоні.

Після розділу батьківського майна П'єр кілька разів збирався порвати зі своїм класом, зректися багатства, навчитися якогось ремесла, стати одним з тих, хто заробляє на хліб тяжкою працею. Але на допомогу «традиціям» завжди приходили, здавалося б, об'єктивні, а насправді підказані вихованням багатого панича, мисленням інтелігента-індивідуаліста докази: чи має він право нехтувати своїм талантом? Чи не більше користі він може принести робітникам своїми віршами, ніж тим, що стане поруч з ними біля верстата? Розуміючи, що він нещирий із самим собою, П'єр пробував шукати розради й допомоги у філософських роздумах, в релігії, в молитві і прийшов до висновку, який підказували йому ідеалістичне розуміння дійсності й поради церкви: на заваді прогресу стоїть насамперед порочність людської натури… «Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом — із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки», — думав П'єр, а можливо, й сам Моріак.

Розпач, розгубленість, тяжка внутрішня боротьба мало не довели П'єра до божевілля. Напади релігійного екстазу змінювалися у нього періодами безтямного «розкошування» життям. А далі раптовий від'їзд до Африки. Плутаний шлях, яким ішов юний мрійник, зрештою привів його до «мертвого моря». Але цей шлях не був позбавлений хай невдалих, та все ж палких і щирих пошуків добра й краси.

В книзі є й інший персонаж, який з ще більшою певністю дозволяє говорити про навіяні роками Народного фронту сподівання письменника на можливість морального оздоровлення кращої частини молодої буржуазної інтелігенції. Це, здавалося б, тендітна, випещена, а насправді мужня й незалежна Роза Револю. Після смерті батька вона сміливо взяла на себе відповідальність за всю родину, зуміла перебороти своє невдале кохання до нікчемного Робера Костадо. Роза вийшла до «незнаного моря», назустріч реальному життю, і воно не злякало її. «Ні, вона вже не стоятиме осторонь від інших, — пише Моріак. — І ця думка не лише не засмучувала її, а виводила із заціпеніння, штовхала вперед…»

П'єр Костадо, Роза Револю й інші улюблені герої Моріака розкривають сьогоднішньому радянському читачеві ту величезну різницю, що існує між аморфними «антигероями» модерністів і духовно наснаженими образами, створеними художником-реалістом.

Тетяна ЯКИМОВИЧ

…Тобі добре відомо, боже, що ми не розуміємо самих себе і не знаємо, чого хочемо, і самі лише безмежно віддаляємося від того, чого прагнемо.

Цей ворог своєї сім'ї, це серце, несамовите з жадоби й ненависті,— сама ницість! І все-таки я хочу, щоб ви хоч трошки в душі пожаліли і не так зневажали його. За весь свій невеселий вік не бачив він за вбогими пристрастями світла, а воно сяяло так близько, що іноді проміння торкалося й обпікало його. Так, винні тут пристрасті… Але передусім люди, не вельми щирі християни. Він став для них і мучеником, і катом. Як любимо ми осуджувати грішника, цим відвертаючи його від правди, котрій уже не засяяти через нас!

Ні, не золоту поклонявся цей скнара, не помсти прагнув цей шаленець. У чому він справді кохався, ви дізнаєтесь, коли знайдете в собі силу й мужність вислухати цю людину аж до останнього її визнання, перерваного смертю…

Уявляю твій подив, коли ти знайдеш цього листа в моєму сейфі, на стосі цінних паперів! Мабуть, краще було б довірити його нотаріусу, — він віддав би його після моєї смерті — або сховати до шухляди мого письмового столу; звісно, діти зламають замок, перш ніж охолоне моє тіло. Адже довгі роки я подумки писав цього листа і безсонними ночами так добре уявляв, як він лежатиме на поличці в сейфі, в порожньому сейфі, де не буде нічогісінько, крім цього акту помсти, виношуваної майже піввіку. Заспокойся! А втім, ти й так уже заспокоїлася. «Папери цілі!» Цей вигук я