Читати книгу - "Агент №13"

Ліза підвелася, поправила сивіюче волосся і розв'язала барвистий фартух.

— Здасться, до Таборі приїхали гості, любий, — сказала вона. — Піду гляну, хто це.

— Іди, іди, любонько, — згодився Шалго і, піднявши свої важкі повіки, з любов'ю глянув їй услід.

«Як ніжно й грайливо це у них виходить: любий, любонько… Може, й Ромео, доживши до старості, розмовляв би так з Джульєттою? Але Ромео було вбито, а Оскар Шалго живе і дрімає», — подумав Фелмері й осміхнувся.

Ліза попростувала садовою стежкою між кущами смородини. Лейтенант лише тепер помітив, що в огорожі, яка розділяла дві вілли, була невелика хвіртка. Отже, слід зробити висновок: Шалго в добрих стосунках з Таборі. Здається, хвіртка навіть не замикається. А це свідчить про те, що вони можуть вільно переходити один до одного. Він спустився сходами тераси ї підійшов до старого горіха. Звідси добре було видно двоповерховий будинок Таборі. Терасу не бачив, бо вона була повернута в бік озера. Легкова машина уже стояла на подвір'ї навпроти гаража. Будинок Таборі був чималий. В ньому розташувався б цілий пансіонат для колективу якогось підприємства. Вісім кімнат, не менше. Бач, який заможний цей Таборі. Лейтенант пройшовся уздовж огорожі вниз, до дороги. Приємне враження на нього справив порядок у саду. Зупинившись біля нижніх воріт, він глянув нагору і помітив на схилі вхід у винний підвал. «Навіщо їм підвал, якщо в саду всього десять-п'ятнадцять кущів винограду? Невже колишній власник вілли вирощував тут виноград?» — майнуло в гадці.

Сонце пекло немилосердно, Фелмері весь спітнів і незабаром повернувся на терасу. Міклош Балінт уже був там. Вони потисли один одному руки. Лейтенант відійшов у куток і звідти розглядав молодого, але вже огрядного офіцера. На вигляд йому було років зо тридцять п'ять. Загоріле обличчя, мускулясті руки, волосся біляве. Одягнений він був у суконні брюки й теніску.

Кара, ніби господар, пригощав гостей вином. Налив склянку і Фелмері.

Цокнулися, випили. Кара говорив з майором як з давнім знайомим. Поцікавився про сім'ю. Раптом з дружелюбним докором зауважив:

— Чому ви не слідкуєте за собою, Міклоше? Незабаром розповнієте, як Шалго.

— П'ять років на периферії, товаришу полковник, — посміхнувся майор. Посмішка його була приємна, лукаво-пустотлива. Фелмері подумав, що співробітники, мабуть, люблять його. — Багато буваю на повітрі, а це викликає вовчий апетит. Та й нема в нас такої гонитви, як у Будапешті.

Шалго витер піт з обличчя і тихо вставив: З того часу, як у нас працює Міклош Темплар[3] злочинці десятою дорогою обходять всю область. Так що майор може спокійно жити життям відлюдника. Бавиться рибальством, полюванням, бува, і «козла» вполює, а вечорами ріжеться в підкидного. От і жирнішає собі та огряднішає.

Фелмері стежив за виразом обличчя майора. Очі його сміялися. Отже, не образився. Тільки відповів старому:

— Але таким вайлуватим, як ви, я не стану.

Тінь поволі пересувалася по терасі. Сонце заглянуло в усміхнене обличчя полковника. Фелмері тільки тепер помітив, який стомлений вигляд у шефа.

— Ну що ж, Міклоше, може, розповісте нам, як справа Меннела?

Балінт запалив сигарету і спокійним тоном розповів усе те, що й без того було вже відомо.

— Отже, причина вбивства мені зовсім не зрозуміла, — сказав на закінчений майор. — Не можу собі уявити, кому була потрібна смерть Меннела. Пограбування? Ні. Адже в нього нічого не відібрали. Припустимо, що це політичне вбивство. Але й тоді неясно: хто й чому його вбив? За нашими відомостями, Меннел в Угорщині вперше. Якщо його вже вбили, то чому не пограбували?

— Бо так прийнято, Міклоше, — втрутився Кара. — Хто вбиває з політичних міркувань, той не хоче вводити в оману слідчі органи. Навпаки…

— Хіба що вбивця мислив би головою Міклоша, — сонно вставив Шалго.

— Годі вам блазнювати, — перебив Балінт, сердито зиркнувши у його бік. — Та й взагалі дайте мені спокій, я виходжу з цієї гри.

Шалго ліниво пошкрябав собі груди.

— Гадаю, Міклоше, ти дуже образився б, якби тобі не доручили брати участь у цій грі. Просто-таки образився б. І тоді по суботах не мав би з ким ходити на рибалку. Ні, синку, цю партію гратимемо разом, до кінця.

Зморшки на лобі Кари поглибшали і наче закам'яніли. «Підсумовує почуте», — подумав Фелмері. Він чекав, що скаже полковник. Однак шеф не виявляв ніякого бажання щось сказати.

— Може, його вбито з ревнощів? — запитав лейтенант.

Балінт скоса зиркнув у його бік.

— Про це вже ми думали. Відверто кажучи, ця версія здається найбільш імовірною. — Він кілька разів підряд невміло затягнувся димом і нігтем мізинця збив тютюнову крихту, що прилипла до нижньої губи. — Хоч, мушу зізнатися, матеріали слідства свідчать, що за час перебування в Угорщині він не зустрічався з жодною жінкою.

— Або ж вам про це просто не відомо, — вставив Шалго і зі спритністю ілюзіоніста вийняв з кишені сигару.

Відкусив кінчик, запалив і всміхнено глянув на Балінта.

— Саме так, — відповів майор. — Може, ми просто не знаємо про це. Але сьогодні вранці ми натрапили на цікавий слід.

— Який саме? — запитав Кара, повільно походжаючи по терасі.

— Є така Магда Цапик, офіціантка з кафе, — відповів майор. — Так от вона каже, що ввечері дев'ятнадцятого Меннел пив каву з якимось ровесником за столиком у закутку. Потім вони ще випили по чарці коньяку й пішли.

— Ввечері, кажете? О котрій годині? — спитав Шалго.

— О восьмій.

— Це дійсно цікаво.

— Нарешті і вам щось здається цікавим, — засміявся Балінт.

Кара досить суворо запропонував їм відкласти свої жарти й дотепи на час рибалки і