Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

“Мумія” не реагує. Сизий цигарковий дим пливе од неї, ніби вона спалює свої пергаменти. А втім, ніколи не можна знати наперед, як поведеться цей незрозумілий чоловік.

Нарешті чоловік у кріслі повертається обличчям до співрозмовника:

— Генетичний код хворого складений правильно. Синтез проведіть ви і Костянтинівський, а я з’ясую, що трапилось.

— Нема чого з’ясовувати. Дослід невдалий. Зараз не час аналізувати, — заперечує професор Григор’єв.

— Невдалий дослід Олександра Флемінга виявився найвдалішим у його житті. Він відкрив пеніцилін, — говорить Євген Ілліч.

— Це я знаю й без вас! — знову спалахнувши, кричить Григор’єв, круто повертається і вибігає з лабораторії. Вже з порога кидає:

— Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій!

Він мчить коридором, думає: “Він теж має рацію. І я маю. Але знаю одне: я поступаюсь йому востаннє”. Проте в цьому він не зовсім упевнений…

Євген Ілліч залишається сидіти в кріслі. Бере нову цигарку. Сірник обпікає йому пальці. Він перебирає в пам’яті весь хід процесу. Він думає про тонкі механізми природи, де кожен гвинтик на своєму місці. Дехто вважає, що кращих гвинтиків і кращого місця для них не знайти. Чи так це? Від того, як відповідає на це питання вчений, залежить його шлях у науці. У Євгена Ілліча також є відповідь…

Щоб нейтралізувати отруту в організмі хворого, він запропонував наситити певні тканини мікроелементами. І ось органи не дають типової реакції. Причина здається ясною… Але…

Він не поспішає з висновками. Думає: “Природа записує рецепт життя двома мовами: хімічною і фізичною. Життя — це не просто поєднання певних речовин в організмі, а насамперед — хід процесів у них. І якщо поєднання речовин записано хімічною мовою, то хід процесів має мову імпульсів, ритмів — мікропорцій енергії, яка засвоюється і витрачається в системі на її потреби. Чи буде помилка в хімічній мові завжди означати помилку в мові фізичній?”

І ще одне, засвоєне ним уже давно: “Природа не любить копій. Вона намагається накласти вето на точне копіювання і водночас не забороняє перевершувати її…”

Євген Ілліч поволі піднімається, ходить із кутка в куток кімнати й виходить до лаборантів.

— Михайле, закладіть синтезовану нирку в КЕ.

На екрані комплексного енергоприймача спалахує вогняна карта ритмів. З аналізатора-обчислювача повзе довга стрічка.

Євген Ілліч дивиться то на карту ритмів, то на стрічку. В сплетінні й вібрації вогняних струмків б’ється життя, створене тут, в інституті. Він звіряє стрічку з програмною і відразу ж помічає відмінність. У трьох місцях зубці не збігаються, ритми змінились. Але прихід і витрата енергії в межах норми.

Тоді він наказує ввести в нирку вірусний білок Дельта 7. І зразу ж картина міняється. Зубці витягуються в напрямі до пульсуючої грудочки полум’я і гасять його, перетворюючи на бліду пляму. Пляма віддаляється від них і швидко повзе в куток… Це означає…

Звичним рухом згортає стрічку, думаючи про інше.

— Михайле, — тихо говорить він своєму помічникові, — є припущення: синтезована нирка має нову якість. Її клітини не намагаються зруйнувати вірусного білка. Мікроелементи в них служать додатковими акумуляторами енергії. За їх рахунок клітини в місці появи вірусу створюють потужне електромагнітне поле і нейтралізують заряд чужого білка. Нуклеїнова кислота вірусу лишається замурованою, як у склепі, і вірус не може розмножуватись. Він виводиться в нирки. Ось чому не було реакції на білок Дельта 7. Це дуже простий і надійний засіб захисту — надійніший, ніж усі відомі раніше…

Він досі тримав у руках згорнуту стрічку, не знаючи, куди її покласти. Михайло бере її в нього з рук і виходить з лабораторії. Він спішить до професора Григор’єва. Адже ніхто інший не зможе так швидко і точно перевірити передбачення Євгена Ілліча.

…Професор Григор’єв важко опускається на стілець. Навіть він сьогодні втомився. Шкіра на широких монгольських вилицях пашить, як у лихоманці.

— Дорогий мій, — майже з ніжністю говорить він, — знаєте, що ви створили? Тканину, абсолютно непроникну для вірусів і мікробів. З неї ми будемо створювати серця, шкіру, легені. Люди з такими тканинами й органами житимуть щонайменше п’ятсот—шістсот років! І не хворітимуть!

Євген Ілліч не слухає його. Він думає про природу, що вкладає в слабенький зелений паросток силу, здатну зруйнувати каміння. Він думає: “На кожному етапі еволюції вона виробляла необхідні якості захисту в організмі. І ось настав час, коли ми самі вміємо створювати такі якості. У нас немає в запасі мільйонів років, і ми не можемо повторити всіх етапів еволюції. Але ми можемо осмислити їх — те, чого не може зробити природа. Ось чому нам так важко створювати копії живого, і ось чому ми можемо перевершити у своїх діяннях природу…”

— Необхідно негайно запустити у виробництво нову тканину! — гарячкує професор Григор’єв, і його рука тягнеться до телефонної трубки. Він уявляє собі людей, що входять і виходять з лікарень. Вони входять слабими, із спрацьованими серцями, а виходять велетнями. Власне, це вже не лікарні. Скоріше — фабрики здоров’я. Люди починають змінювати себе. Вони стають такими, як у древніх легендах і казках. Незвичайно і радісно думати, що й це вже в їхній волі. Але невже ця байдужа людина, що сидить навпроти, не розуміє, що вона зробила? Григор’єв не може всидіти. Його підкидає, мов на пружині:

— Передусім ми зв’яжемося з клінікою серця. Там кілька безнадійно хворих.

Раптом він зупиняється — Євген Ілліч сам не так давно переніс мікроінфаркт. Григор’єв дивиться на нього пильно, як гіпнотизер.

Євген Ілліч щось записує в блокноті і запитує, звертаючись невідомо до кого:

— Як виникли додаткові акумулятори в клітині? Який їх механізм?

Він з-під лоба кидає погляд на професора Григор’єва і спокійно говорить:

— Це треба з’ясувати в першу чергу…

— Але люди не можуть чекати! — гарячкує Григор’єв. — Уявляєте,