Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

– Дякую вам. У будь-якому разі. Адже я чудово провів час.

Він потер голову так, що волосся на чолі стало дибки, і відвів від неї погляд.

– І я знаю: насправді ви не хотіли, щоб я їхав з вами.

Джой із жахом глянула на нього, коли він це сказав, але зараз офіцер дивився перед собою. Вона не могла придумати, як пояснити йому, що він не так зрозумів, що вона тікала не від нього, а лише від спогаду про те, як її знудило, щоб не ворушити цього знову, і не хотіла, щоб він згадував її за цим. Ох, де Стелла, коли вона потрібна? Вона вміла розмовляти із чоловіками. Коли ж нарешті Джой вирішила, що найкращою відповіддю буде коротке спростування, було вже якось запізно, вони прямували назад до кінного двора, а коні тягнули шиї, низько опускали голови й натомлено кивали, повертаючись додому.

Едвард зголосився допомогти розсідлати тварин, і містер Фогілл запропонував їй освіжитись у дамській кімнаті. Побачивши своє відображення, Джой збагнула, що то був вияв турботи. Вигляд у неї був жахливий. Волосся звисало кучерявим мокрим плутаним клубком, наче жмут у зливі ванни. Коли вона спробувала розчесати його пальцями, ті застрягли в кількох сантиметрах від скальпа. Обличчя було водночас спітнілим від вологи й замурзаним дорожнім пилом, а на сорочці було кілька зелених цяток там, де кінь спробував потертись об неї головою, коли вона спішилася. Вона несамовито терла обличчя мокрим рушником, мало не плачучи над своєю нездатністю згадати про таку просту річ, як гребінець чи запасна стрічка. Стелла ніколи б про таке не забула. Та коли вона вийшла, Едвард привітав її широкою усмішкою, наче жодної неохайності в її вигляді не було. І тоді вона помітила, що його штани всі в смугах поту й рудого бруду, чисті лише під гомілками, куди діставали позичені в містера Фогілла чоботи.

– Ваш екіпаж чекає, – сказав він, усміхаючись із власного вигляду. – Вам доведеться показувати мені дорогу назад. Я гадки не маю, де ми.

Дорогою додому Едвард поводився трохи тихіше, і Джой гостріше відчувала його мовчання. Вона могла вказувати напрямок, та, попри невимушеність, яку відчувала в його товаристві, усе одно не могла вигадати жодної цікавої теми для розмови. Усе здавалося якимось дрібним, коли насправді вона хотіла відкрити йому, що за короткі чотири години він перевернув її світ. У його очах вона бачила інші краї, свіжі зелені поля і мисливських собак, ексцентричних селян і світ, де немає коктейльних вечірок. У його голосі чула мову, позбавлену штучності й дотепів, безмежно далеку від вишуканого мовлення заможних людей, властивого гонконгським експатріантам. У його широких, укритих ластовинням долонях бачила коней, і доброту, і щось іще, що змушувало її нутро стискатися від туги.

– Шкодую, що не зустрів вас раніше.

Він пригальмував автівку, щоб їй було краще чути. Повз них промчав автомобіль, повний морських офіцерів, привітавшись непристойними гудками.

– Я… я… а, не знаю. Просто дуже прикро, що післязавтра я їду.

Холод пройняв серце Джой. Вона відчула, як холоне кожна вена.

– Що? Про що ви кажете?

– Ми відпливаємо за два дні. Мені лишився ще один день відпустки на березі, а потім ми маємо вирушати в корейські води.

Джой не могла приховати жаху на своєму обличчі. Це було надто жорстоко. Знайти когось, – знайти його, – а він так швидко їде…

– Надовго? – Коли вона це вимовила, її голос був тонким і тремким. Звучав так, наче не її. Едвард озирнувся на неї, щось помітив у її обличчі, а тоді знов повернувся до керма, просигналізувавши, що готовий зупинитися.

– Не думаю, що ми повернемося сюди, – сказав він, пильно дивлячись на неї. – Виконаємо своє завдання з американцями в корейських водах, а тоді вирушимо до Нью-Йорка. Кілька місяців пробудемо в морі.

Кажучи це, він дивився просто їй у вічі, ніби натякаючи, що неможливо підтримувати зв’язок, коли ти завжди в русі.

Джой відчувала, що голова от-от вибухне. Вона усвідомила, що її руки тремтять. Це було наче отримати ключ від тюремної камери, лише щоб побачити, що він гумовий. Вона із сумом усвідомила, що от-от заплаче.

– Не можу, – сказала вона, кусаючи губу.

– Що? – Едвард потягнувся до неї так, що його рука опинилася зовсім поряд з її.

– Не можу просто відпустити вас. Не можу відпустити.

Цього разу вона промовила це вголос і, не криючись, глянула йому в очі. Навіть говорячи, вона сама не могла повірити в те, що каже, у щиру неприйнятність власних слів для молодої жінки її виховання. Але їх було не стримати, і вони злітали з губ довершеними, наче тверді теплі камінці, і розсипалися перед ним, мов пожертви.

Повисла довга пронизлива пауза, упродовж якої здавалося, що вона зараз помре. Потім Едвард узяв її за руку. Його долоня була теплою, сухою.

– Не думав, що я вам подобаюся, – сказав він.

– Мені ніколи ніхто не подобався. Тобто не подобався раніше. Мені ще ніколи ні з ким не було затишно, – белькотіла вона. Слова сипалися неконтрольовано, але він не відсторонився. – Мені так важко розмовляти з людьми. І тут немає нікого, з ким мені по-справжньому хотілося б говорити. Окрім Стелли. Моєї подруги. І коли ви прийшли сьогодні вранці, мені було так соромно за те, що сталося вчора ввечері, що легше було змусити вас піти, ніж бути з вами приязною. Та коли ви залишились, і ми були в машині, і все це – я ніколи такого не відчувала. Ніколи не відчувала, що мене не засуджують. Що можна просто сидіти, і інша людина зрозуміє.

– Я гадав, у вас похмілля, – розсміявся він.

Але вона була надто напружена, надто переповнена до краю емоціями, щоб сміятися разом з ним.

– З усім, що ви сьогодні казали, я погоджувалася. Усе, про що ви говорили, я відчувала сама. Тобто, звісно, не про полювання, бо ніколи на ньому не була. Але все, що ви казали про коктейльні вечірки, і про людей, і про те, що іноді вам більше подобаються коні, і про те, щоб не думати, чи не вважають вас люди трохи диваком, – то ось, це й про мене також. Це я. Це наче слухати власні думки. Тому я не можу… не можу вас відпустити. І якщо вам страшно від моїх слів і ви вважаєте, що я найдокучливіша,