Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

зупинився: якийсь морячок вів полоненого румунського солдата. Морячок був з наперсток, у плащ-накидці до п'ят поверх куцого вилинялого кітеля і широченних холош, заправлених у кирзові чоботи, а румун, який ішов попереду, був здоровань у тісному френчі з накладними кишенями. Неголене обличчя румуна масно вилискувало.

Полонений тримав руки за спиною. Ішов похнюпившись. Коли він порівнявся з барикадою, з котлована вилізла опасиста тітка і, взявшись руками в боки, загородила йому дорогу. Її тілеса розпирали нитяну кофтину, на носі і на підборідді войовничо стовбурчились бородавки.

На якусь мить погляди тітки і полоненого зустрілися.

— А щоб я бачила тебе на одній нозі, а ти мене одним оком! — закричала тітка в обличчя румуну. — Ірод проклятий!

Обличчя тітки, вкрите бородавками, було схоже на міну. Румун позадкував, затулив обличчя руками. Але тітка лише плюнула йому під ноги і, одвернувшись, полізла знову в котлован і взялася за лопату.

І цей полонений у грубих жовтих черевиках, і могутні барикади, і запилені, немиті вікна будинків, заклеєні навхрест смужками паперу — усе повсякчас нагадувало про те, що ворог на порозі. Фронт уже проходив так близько, що війна, як зрозумів Нечай, увійшла в кожне серце, в кожен дім.

Він так стиснув кулаки, що аж пальці побіліли. Серцю було тісно. Невже він так і не зустріне жодного знайомого обличчя? І це в місті, в якому він знав мало не кожну другу людину!..

А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа.

Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні.

А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий.

Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима.

Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..»

Він насилу заспокоїв її.

— Якби твоя мама знала!..

— Де вона? — Нечай не почув свого голосу.

— Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь…

Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу.

— Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе…

Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею.

Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця.

— Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав.

Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає.

— Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання.

Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші

— Правда, — сказав він переконано, впевнено.

— І я так думаю. Але твоїм я сама порадила… Важко їм було. Мати зовсім не спала. Сам знаєш, яке в неї серце. Ми домовилися: якщо від тебе прийде лист, я перешлю їй. У Баку. Там у вас якісь родичі… Адресу вона залишила.

Нечай кивнув. Адресу він знає.

— А ваші ключі у мене. Візьмеш?

— Навіщо? Мені скоро йти… Не знаю, чи зможу ще раз вирватися. Нас першої-ліпшої хвилини можуть відправити на фронт. А там…

— Може, тобі щось треба? Я відчиню…

— У мене все є.

— Рушник чи хусточку? — вона прохально дивилася на нього. — Я відчиню..

Діставши з шухляди в'язку ключів, вона вийшла в коридор, і Нечай, робити нічого, рушив за нею.

Знайомо скрипнули і відчинилися двері. Солом'яні штори були опущені, і сусідка ввімкнула світло.

Нічого не змінилося!.. На буфеті стояв чайний сервіз. «Синопський бій», матрьошка, салфетки на поличках… Усе на своєму місці. Було таке відчуття, ніби мати і сестричка виїхали на дачу. Тільки годинник зупинився.

І ще: батьків письмовий стіл припав пилом. Раніше цього ніколи не було.

Бронзовий чорнильний прибор, старий шкіряний бювар… Із теракотової китайської вазочки стирчали прокурені батькові люльки. Нечай знав їх усі. Кожна люлька мала свою історію. Оцю, казав батько, йому подарував якийсь англійський капітан… Нечай покрутив її в руках, а потім, повагавшись якусь мить, поклав у кишеню. На пам'ять.

Можна було йти. Він востаннє обвів очима кімнату, ніби намагаючись зберегти її в своїй пам'яті назавжди. З шовковим абажуром, з кріслом-качалкою, з бронзовими чорнильницями…

— Господи, я зовсім забула, — сусідка сплеснула долонями. — Тебе якийсь моряк питав. Немолодий уже, з нашивками. Учора… Тут, каже, проживає Петро Нечай? Мені він сам потрібний, спортсмен Нечай… Ну,