Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

— Моряк? Не знаю…

— Я його теж ніколи не бачила. Мабуть, приїжджий. Сказав, що неодмінно розшукає тебе, що ти йому потрібен. Сам розумієш, розпитувати було незручно…

Сусідка хотіла дати йому банку варення, але Нечай одмовився. Ніколи буде чаювати. А їй знадобиться, він знає, що в місті сутужно з продуктами… Тоді сусідка притягла його голову до себе, поцілувала в лоб і, схлипнувши, відштовхнула. Йди!..

І він пішов. У нього ще залишилося багато часу. Зайти до знайомих? Спробувати розшукати друзів?.. Але всі його друзі були в армії. Тоді, може, просто поблукати містом? Якусь мить він стояв у задумі, а потім невесело кивнув однорукій Венері і вийшов на вулицю. Його потягло в загін. Там тепер його домівка, його близькі, його друзі. І так буде аж до кінця війни, до останнього пострілу.

Йому було двадцять років, і йому здавалося, що вбити можуть кого завгодно, тільки не його, Петра Нечая. Тоді він ще був упевнений у своєму безсмерті.

Загін виступив уранці.

Над колоною коливалися багнети. Тили? Обози? Кожний був сам собі інтендант. Скатка, протигаз, фляга, мала саперна лопатка — усе з тобою. У кого гвинтівка, а в кого «дегтяр», до якого належиться десять повних дисків. Є і по три гранати-«лимонки» на брата, чого ж іще треба?

— Персональні танки вам вручать уже на передовій, — пообіцяв Гасовський.

— Мені б краще гармату в особисте користування, товаришу лейтенант, — у тон йому сказав Кость Арабаджі і підморгнув Нечаю, який ішов поруч.

— Сподіваюся, командування зважить на вашу просьбу, — усміхнувся Гасовський.

Будинки ставали нижчі й зустрічалися рідше — місто осідало в степ.

Тепер уже білий щебінь дороги збігав у степові видолинки, чагарники і бур'яни. Земля навколо була суха, потріскана, поросла реп'яхами. Над її закам'янілими брижами плавилося низьке небо, і вибалки поступово наливалися спекою. У роті було сухо й гірко. На зубах тріщав пісок.

Нечай ішов легко, не відчуваючи ваги гвинтівки Він знав, що море десь праворуч, але око туди не сягало, а легенький вітрець звідти не доносив його веселого солоного запаху, і через те Нечаєві аж не вірилося, що море є насправді, що в цю мить десь сяє і рябіє під сонцем його прохолодна оксамитова синява.

Зате важкий суцільний гуркіт фронту ставав усе ближчим і гучнішим. Загін ішов йому назустріч сягнистим вільним матроським кроком і ще до полудня, до того, як сонце підбилося в зеніт, уперся у вогняну стіну, що стояла над суходолом.

Там стогнало і плавилося залізо.

«Усі пригнічені: нас знищують… 18 серпня — фатальний день батальйону. О 3 годині 30 хвилин ідемо в атаку. Ворог добре організований, зустрічає нас градом куль. Я ніколи нічого подібного не бачив. Хто цього не бачив, той не може зрозуміти, що це таке… Після контратаки в нашому батальйоні лишилось усього 120 чоловік».

(Із щоденника румунського офіцера М. Олтяну, вбитого на підступах до Одеси)

Обід на передову доставили в термосах. Його привезли пізно, коли вже стемніло. Але каша була ще гаряча і парувала. Нечай сів навпочіпки, притулившись до обшитої дошками стіни окопа і, затиснувши котелок між колінами, підніс ложку до рота. Неслухняні пальці насилу тримали ложку. Вони набрякли і погано згиналися.

Їсти не хотілось. Усе тіло було налите важкою втомою.

Він заплющив очі. Напруження повільно спадало. От і закінчився його перший день на передовій. Перший день, перший бій… Він чекав його не без тривоги. Як він зустрінеться з ворогом віч-на-віч? Чи знайде в собі сили підняти голову під прицільним вогнем?

Він ніколи не був боягузом. Стрибав у воду з десятиметрової вишки, лазив на дерева, пірнав по монетки… Давно, коли був ще хлопчаком. І не боявся кидатися в бійку. Але це було ще в тому, тепер уже далекому мирному житті. А тепер?.. Хоч би не осоромитись перед друзями. Йому здавалося, що друзям принаймні невідоме почуття страху. Він не підозрював, що всі вони думають про те ж саме, що й він. Адже всі вони ще тільки знайомилися з війною на суші, вживалися в неї.

Воно й зрозуміло. Війна на суші не була схожа на морські бої з урочистими артилерійськими дуелями, величними маневрами кораблів і димовими завісами. І хоч відомо, що в бою час ніби зупиняється, морські бої були короткі, швидкоплинні, мали свої припливи і відпливи. Коли лунала команда «Відбій!» і ворожі кораблі поквапливо ретирувалися, зникаючи за горизонтом, а літаки противника, похапцем відбомбившись, старалися сховатись за хмарами, піняві сліди торпед знову затягувалися водою, здійняті снарядами водяні гейзери опадали, і море, як і перед початком бою, ласкаво синіло. Море ковтало залізо, і наставала дивовижна тиша.

Так було, коли Нечай служив на крейсері.

Кінчався бій, і тільки осколки на палубі, важкий чад, що роз'їдав очі, та великі краплі поту на темних від пороху обличчях комендорів нагадували про те, що над ними щойно промчав вогняний смерч. Війна ніби знову заповзала у свій барліг. І через те, що знову сяяло сонце, а вітер полоскав прапор на гафелі, і довкола на десятки миль і — хто знає? — може, на десятки годин встановлювався спокій, ти переставав думати про війну. Життя на кораблі знову йшло своїм звичаєм.

Але тут, на твердій і черствій степовій землі на південний схід від Одеси, війна була зовсім інша — безперервна, виснажлива. Вона не припинялась ні вдень ні вночі. Тут не можна було змити водою сліди бою і впасти на зручну койку. Можна було тільки на кілька хвилин прихилитися до хисткої стіни окопу і заплющити очі.