Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

На другий день він почав усе спочатку.

Докладно розвідавши Анди і опрацювавши техніку перельоту через них, Мермоз передав цю ділянку траси своєму товаришу Гійоме, а сам перейшов на нічні польоти.

Наші аеродроми тоді ще не освітлювались, і коли темної ночі Мермоз ішов на посадку, на аеродромі запалювали три невеличкі бензинові вогні.

Він упорався з цим і відкрив шлях іншим.

Приборкавши ніч, Мермоз узявся до океану. І 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи в Буенос-Айрес за чотири дні. По дорозі назад, якраз над центром Південної Атлантики, у нього зіпсувався маслопровід, і Мермоз спустився просто в бурхливе море. Його врятувало якесь судно - його, і пошту, і екіпаж.

Так Мермоз приручив піски, гори, ніч і море. Не раз піски й гори, ніч і море поглинали його. Але щоразу він повертався, щоб знову вирушити в дорогу.

Так Мермоз працював двадцять років. А потім, одного разу, вже вкотре пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий двигун. І запала мовчанка.

Здавалося б, турбуватися не було чого, та коли минуло десять хвилин, а мовчанка тривала, всі радіопости авіалінії від Парижа до Буенос-Айреса з тривогою чекали. Бо якщо в буденному житті десять хвилин запізнення не мають особливої ваги, то в поштовій авіації вони набувають зловіщого значення. За цим проміжком часу криється якась іще невідома подія. Дрібна, чи сповнена лиха, вона вже сталася. Доля винесла свій вирок, і його не можна оскаржити: якась залізна рука примусила екіпаж сісти на воду або ж роздушила літак. Але тим, хто чекає, вироку ще не оголошено.

Хто з нас не знає цієї надії, що з кожною хвилиною згасає, цієї мовчанки, що стає дедалі важчою, мов смертельна хвороба? Спочатку ми сподівалися, та минали години і надія згасала. Пізно, вже надто пізно. Ми чудово розуміли, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають в глибинах Південної Атлантики, над якою так часто ширяли в небі. Що ж, Мермоз кінчив свою працю і тепер спочиває, як спочиває в полі жнець, котрий чесно зв'язав свого останнього снопа.

Коли товариш умирає такою смертю, здається, це ніби ще один крок у його ремеслі, і біль утрати спочатку буває менший, ніж коли б він загинув якось інакше. Так, звичайно, він тепер далеко, він востаннє змінив аеродром, але ми ще не відчули, що нам його не вистачає, як хліба насущного.

Справді, ми звикли довго чекати зустрічей. Товаришів, що працюють на одній лінії, розкидано по всьому світу, від Парижа до Сантьяго в Чилі, вони - мов ті вартові на посту, яким не так-то легко перемовитися словом. І тільки випадок часом зводить докупи то тут то там членів великої льотної родини. Одного вечора десь у Касабланці, у Дакарі, у Буенос-Айресі за столом, після років мовчання знову починаються перервані колись розмови, знову зринають давні спогади. Потім - знову в дорогу. Земля, виходить, водночас і пустельна й багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатись і до яких, одначе, не сьогодні-завтра неодмінно приводить нас наше ремесло. Можливо, життя й відриває нас від товаришів, не дає нам багато думати про них, а все одно вони десь є - не дуже знаєш, де саме, проте десь є, мовчазні і забуті, але такі вірні! І якщо наші дороги сходяться, як щиро вони радіють, як весело термосять нас! Авжеж, ми звикли чекати...

Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза - назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка.

Справді-бо, ніхто ніколи не замінить втраченого товариша. Давніх друзів собі не створюють. Нема скарбу дорожчого, аніж спільні спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання. Таку дружбу нелегко завести знову. Коли саджаєш дуба, марна річ сподіватись, що скоро знайдеш затінок під його вітами.

Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаємо багатші, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнує те, що ми зробили, і знищує ліс. Один по одному відходять товариші, і ми лишаємось без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум - ми журимося, що старіємо.

Отака та наука, якою збагатили нас Мермоз та інші товариші. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об'єднує людей, адже єдина справжня розкіш - це розкіш людського спілкування.

Працюючи тільки заради матеріального достатку, ми самі будуємо собі в'язницю. І замикаємось у самотності разом із своїм статком - цим попелом, який не дає нічогісінько, заради чого варто було б жити.

Перебираючи найяскравіші свої спогади, підсумовуючи пережите, я впевнююся, що найкращих годин, котрі були в моєму житті, мені б не дало ніяке багатство. Не можна було купити дружбу Мермоза, дружбу товариша, з яким нас назавжди зв'язали разом пережиті випробування.

Ніч у польоті, і сто тисяч зірок над головою, і тихий спокій на душі, і кілька годин, коли ти ніби стаєш володарем всесвіту,- їх за гроші не купиш.

І новизна світу, яку ми помічаємо після важкого рейсу, і дерева, квіти, жінки, усмішки в свіжих барвах життя, повернутого нам на світанку, всі оті дрібнички, що є винагородою для нас - цього теж не купити за гроші.

Не купити й тої моєї ночі серед непокірних племен, яка оце зринула мені в пам'яті.

Надвечір одного дня ми - три літаки компанії «Аеропосталь» - застряли на узбережжі Ріо-де-Оро. Спочатку зробив вимушену посадку мій товариш Рігель - у нього обірвалася кермова тяга; другий товариш, Бурга, сів, щоб виручити колегу, але незначне пошкодження прикувало і його до землі. Нарешті, приземлився і я, та поки дістався до них, уже геть стемніло. Ми вирішили полагодити машину Бурга, а щоб легше було з цим упоратись - почекати до ранку.

Рік тому на