Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Отож ми розмістилися і приготувалися не спати. Витягли з вантажних відсіків п'ять чи шість ящиків, повикидали з них багаж, поставили ящики в коло і в кожному з них, немов у будці вартового, засвітили, як-небудь захистивши од вітру, невелику свічку. Отак серед пустелі, на голій корі планети, самотні, як первісні мешканці, ми спорудили людське поселення.

Зібравшись на ніч на головній площі цього поселення, на піщаній латці, куди падало з ящиків тремтливе світло, ми чекали. Чекали рятівного світанку або маврів. І не знаю чому, але було в тій ночі щось святкове, різдвяне. Ми розмовляли, ділячись своїми спогадами, жартували, співали.

Всі були трохи збуджені, як на доброму святі. От тільки ми були геть бідні. Вітер, пісок, зорі. Суворо, як у трапістів 10 . Але за цим тьмяно освітленим столом кілька чоловік, у яких у всьому світі не було нічого, окрім спогадів, ділились невидимими скарбами.

Нарешті ми зустрілися. Ми довго йдемо поруч, оточивши себе стіною мовчання або зрідка перекидаючись пустопорожніми словами. Та ось настає година небезпеки. І тоді ми допомагаємо один одному. Тоді виявляється, що всі ми - одне ціле. Переймаєшся думами товариша і стаєш багатшим. Ми дивимось один на одного і щиро всміхаємося. Як отой випущений на волю в'язень, що милується безмежністю моря.

2

Скажу кілька слів про тебе, Гійоме, але тобі не доведеться ніяковіти від того, що я наполегливо вихвалятиму твою хоробрість і професійну майстерність. Не заради того мені хотілося б розповісти про твою найдивовижнішу пригоду.

Є у людей одна риса, яка ще не має назви. Можливо то «серйозність», тільки слово це не підходить. Бо з тою рисою уживається і веселість, і усмішка. Ця риса є у теслі, коли він, як рівний з рівним, стає віч-на-віч з шматком дерева, обмацує його, вимірює і поважно, зібравши всю свою силу, все вміння, починає роботу.

Одного разу я прочитав оповідання, яке прославляло твою пригоду, Гійоме, і вже давно хочу віддати належне тій спотвореній картині. В ній показали, як ти сиплеш дотепами вуличного хлопчиська, наче мужність полягає в тому, щоб у хвилину грізної небезпеки принизитись до школярського зубоскальства. Вони не знали тебе, Гійоме. Тобі немає потреби, виступаючи на бій, глузувати з свого супротивника. Коли надходить буря, ти кажеш собі: «Буде буря». Ти бачиш, що тебе жде і оцінюєш ту неминучість.

Я все пам'ятаю і свідчення своєї пам'яті подаю тобі, Гійоме.

Якось узимку ти вирушив у рейс через Анди і пропав - п'ятдесят годин од тебе не було вістки. Я саме повернувся з глибин Патагонії і приєднався в Мендосі 11 до пілота Деле. П'ять днів поспіль ми кружляли над горами, шукаючи в тому хаосі, але нічого не знайшли. Наших двох літаків тут було замало. Нам здавалося, що й сотня ескадрилей за сто років не змогла б обнишпорити це величезне громаддя гір, вершини яких здіймаються угору на сім тисяч метрів. Ми втратили будь-яку надію. Навіть контрабандисти, головорізи, що в долині задля п'яти франків ладні на який завгодно ризик і злочин, не хотіли йти з рятувальними загонами в ці гори. «Ми ризикуємо життям,- казали нам вони. Взимку Анди не випускають людей». Коли Деле або я приземлявся в Сантьяго, чілійські службовці також радили нам припинити пошуки. «Зараз зима. Якщо ваш товариш і вцілів при падінні, то він не пережив ночі. Ніч у горах перетворює людину на шматок криги». І коли потім я знову пробирався між кам'яними стінами і велетенськими колонами Анд, мені здавалося, що я вже не шукаю тебе, а сиджу в тиші снігового храму над твоїм тілом.

І ось уже на сьомий день, коли в перерві між польотами я снідав в якомусь мендоському ресторанчику, хтось раптом розчахнув двері і гукнув тільки:

- Гійоме... живий!

І навіть незнайомі люди, які там були, обнялися.

Через десять хвилин я, взявши на борт двох механіків - Ледвебра і Абрі - був уже в повітрі. А ще за сорок хвилин приземлився на дорозі, розпізнавши, сам не знаю як, машину, що везла тебе кудись у напрямку Сан-Рафаеля. Це була щаслива зустріч, ми всі плакали і душили тебе в обіймах. Ти живий, ти воскрес, ти сам сотворив своє чудо! Отоді ти сказав - і то були перші розбірливі слова, сповнені чудової людської гордості:

«Їй-богу, я таке зробив, що не змогла б жодна скотина!»

Згодом ти розповів нам, що сталося.

Дві доби шаленіла буря, чілійські схили Анд засипало п'ятиметровим шаром снігу, видимості не було ніякої, і пілоти американської авіакомпанії повернули назад. А ти все ж таки полетів - шукав дірку в небі. Трошки південніше ти знайшов цю пастку і, опинившись за хмарами, на висоті шість з половиною тисяч метрів - а вони сягали шести тисяч, так що тільки поодинокі вершини здіймалися над ними - взяв курс на Аргентину.

Пілота, який попадає у низхідний повітряний потік, часто охоплює дивне гнітюче відчуття. Мотор працює, а проте літак провалюється вниз. Ти ставиш його майже вертикально, щоб зберегти висоту, але він втрачає швидкість, стає надто млявий і все одно провалюється. Боячись, що надто круто поставив літак, попускаєш важіль, даєш потокові повітря віднести тебе вбік - праворуч або ліворуч, до якогось гірського кряжа, що править вітрові за трамплін і міг би створити опору для літака, а він так само валиться вниз. Здається, все небо падає. І ти почуваєш себе так, мовби попав в якусь космічну катастрофу. Сховатись ніде. Марно повертаєш назад, туди, де повітря підтримувало тебе, було міцною, надійною опорою. Але опори вже немає. Все розпадається і ти невпинно сповзаєш в цьому світовому розладі до тої хмарної каламуті, що повільно здіймається перед тобою і поглинає тебе.

«Я опинився в біді, але ще не розумів цього,- розповідав ти.-