Читати книгу - "На крилах пісень, Леся Українка"

Вона іде! Непереможна сила

Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила

Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?

Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця,-

Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний

Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,

Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку

Взяла мене, і словом говорила:

«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:

То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,

Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати

І перекинути світо́вий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.

І з громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!

Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає,

І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє

На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш

Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,

Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,

Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть

Ні твого ймення, ані твого діла,-

Щасливії нещасную забудуть,

Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині

Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,

Що має гучно в світі залунати?

І я стою, неначе скам’яніла.

Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла

Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга

Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,

А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;

Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло -

І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

Присвячується М. Ставиському 10

Сон літньої ночі колись мені снився.-

Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий,- він хутко змінився

І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч обгорнула мене,

Приснилась мені люба доля прекрасна,

Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені… та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано

Вже зникла рожевая мрія моя,-

Туди полинула, де грала кохано

Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала,-

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу,-

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя,-

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!

Натура гине - вся в оздобах, в злоті,-

Останній усміх ясний посила

І краскою непевною пала,

Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;

Тепер останнії дарунки роздала

І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває

Росинки білії, ті сльози самотні

Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні

Того, що хутко ляже в смертнім сні.

В холодній, білій сніговій труні…

Колись на­шу рідну ха­ту

Те́мрява вкри­ва­ла,

А чу­жа сусідська ха­та

Світлами сіяла.

Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю,

Чужії по­ро­ги,

Орав свою вбо­гу ни­ву,

Рідні пе­ре­ло­ги.

Гомоніла твоя коб­за

Гучною стру­ною,

В кожнім серці од­би­ва­лась

Чистою лу­ною.

Спочиваєш ти, наш батьку,

Тихо в до­мо­вині,

Та збу­ди­ла твоя пісня

Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх ду­мок

Поміж на­ми сяє,

«Огню іскра ве­ли­ко­го»

Повік не зга­сає!

Щоб між на­ми не вга­са­ло

Проміння ве­лич­не,

Ти «пос­та­вив на сто­рожі»

Слово твоє вічне.

Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем

Чужії по­ро­ги,

Орать бу­дем свої ни­ви,

Рідні пе­ре­ло­ги.

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!