Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

до нього вий­ти у са­док.

Ганна

До нього?

Ні, я ще со­ро­му не за­гу­би­ла!

І як се ти по­ду­ма­ти мог­ла,

що я те­бе про­си­ла про­вод­жа­ти

ме­не на схо­ди­ни?.. Нев­же, Ок­са­но,

вва­жаєш ти, що я та­ка не­чес­на?

Оксана

Та бог з то­бою! Де ж, яка ж тут не­честь?

Як дів­чи­на пос­тоїть на роз­мо­ві

з своїм за­ру­че­ним, то вже й не­чес­на?

Ганна

Авжеж, тут так.

Оксана

Навіщо ж ти ви­хо­диш

ту­ди в са­док?

Ганна

Я зда­ле­ка див­лю­ся,

як він там ву­ли­цею проїздить.

Інакше ж я йо­го ніг­де не ба­чу,

хі­ба що в церк­ві.

Оксана

Де ж ви роз­мов­ля­ли?

Ганна

Нігде.

Оксана

А як же він те­бе пос­ва­тав?

Ганна

Як? Че­рез сва­ху. Як зви­чай­но всі.

Оксана

Я щось не роз­бе­ру.

Ганна

Бо ти не знаєш

ту­теш­ніх зви­чаїв. Не­хай лиш ма­ти

то­бі роз­ка­жуть, бо всього дос­то­ту

і я не знаю.

Оксана

Нібито ви­хо­дить,

що ви отак, не мо­вив­ши ні сло­ва,

і по­бе­ре­тесь?

Ганна

Так най­прис­той­ні­ше.

Оксана

Чудна тут мо­лодь!..

(Усміхається якимсь спо­га­дам мовч­ки. Потім сти­ха, мрій­ли­во).

Я ж бу­ло що­ве­чір

ви­ход­жу до Сте­па­на на роз­мо­ву.

Ганна

Як за­ру­чи­лись?

Оксана

Та… як за­ру­чи­лись…

Ну, раз сто­яла з ним, не за­ру­чив­шись,

інак­ше хто ж зас­ва­та­ти­ся мо­же?

Ганна

(зак­ри­ва­ючись)

Ой ли­хо, со­ром!

(Оксана мовч­ки зни­зує пле­чи­ма).

Ганна

А твоя ма­ту­ся

не знає й до­сі про твої стрі­ван­ня?

Оксана

Чому не знає?

Ганна

Що ж, во­на прос­ти­ла,

не прок­ля­ла те­бе?

Оксана

Та за що, Ган­но?

Самі ж во­ни бу­ли пак мо­ло­ді,

то зна­ють, що то лю­бо­щі.

Ганна

Оксано!

Що тілько ти го­во­риш?

(Знову зак­ри­вається)

Оксана

(сміється)

От дур­ненька!

Степан

(уві­хо­дить пос­піш­но)

Оксаночко, пе­рев­дяг­ни­ся швид­че

в мос­ковське вбран­ня. Там прий­шли бо­яри.

Оксана

Та ма­ти ж ка­жуть, що жін­кам не мож­на

між чо­ло­віцт­вом бу­ти.

Степан

Бачиш, люб­ко,

ти маєш тільки їх по­час­ту­ва­ти

та й знов у те­рем вер­неш­ся.

Оксана

Отак?

А як же час­ту­ва­ти їх, Сте­па­не?

По-нашому, чи, мо­же, як інак­ше?

Степан

Ти ви­не­сеш їм на та­ре­лі ме­ду,-

ма­ту­ся при­лаш­ту­ють, як там тре­ба,-

ук­ло­ниш­ся, бо­ярин по­ці­лує

те­бе в ус­та…

Оксана

Степане! Що ти ка­жеш?

Мене бо­яри ці­лу­ва­ти ма­ють?

Чи се ме­ні по­чу­ло­ся?

Степан

Ні, сер­це,

во­но так є, та в тім ні­чо­го зло­го,-

то тілько зви­чай!

Оксана

Се ще также зви­чай!

Нехай йо­му аби­що! Не пі­ду!

Степан

(по­ну­ро)

Як хо­чеш, тілько ти нас тим за­гу­биш.

Оксана

Таке ви­га­дуєш!

Степан

Ба ти не знаєш,

які тут лю­ди мсти­ві… За зне­ва­гу

ста­рий бо­ярин візьме, як не вий­деш,

а він же дум­ний дяк, він має си­лу -

он син йо­го ще мо­ло­дий,- вже стольник;

він ок­ле­пає нас пе­ред ца­рем,

а там уже й го­то­во «сло­во й ді­ло».

Оксана

Ти не жар­туєш?

Степан

(ще по­ну­рі­ше)

Як то­бі здається?

Оксана

(з жа­хом)

Степане, та ку­ди ж се ми по­па­лись?

Та се ж якась не­во­ля бу­сур­менська.

Степан

Я й не ка­зав то­бі, що ту­та во­ля.

Та як­би ми не гну­ли ту­та спи­ни,

то на Ук­раїні, ли­бонь, зіг­ну­ли б

у три по­ги­бе­лі ро­ди­ну на­шу

мос­ковські воєво­ди… Ось ти млієш

з оги­ди, що те­бе який­сь там дід

торк­не гу­ба­ми, а як я по­ви­нен

«холопом Стьопкою» се­бе взи­ва­ти

та ру­ки ці­лу­ва­ти, як не­вільник,

то се ні­чо­го?

Оксана

Боже мій… Сте­па­не!

Хто ж ка­же, що ні­чо­го?

Степан

Отже, ба­чиш…

Та що я тут роз­вод­жу­ся? Там дяк

ме­не че­кає. То ска­жи, Ок­са­но,

ти вий­деш?

Оксана

Я не знаю…

Мати

(ви­хо­дить з кім­на­ти)

Вийди, до­ню,

го­лу­бонько! І я те­бе про­шу!

Не дай ме­ні, ста­рій, на очі ба­чить

Степанової згу­би!

Ганна

Ой сест­рич­ко!

Як­би ти зна­ла, що за лю­тий дід

отой бо­ярин!.. Я те­бе бла­гаю!

Сестриченько! Не за­гу­би ж ти нас!

(Ридаючи, ки­дається до Ок­са­ни)

Оксана

(до Ган­ни хо­лод­но, якось над­мі­ру)

Я вий­ду. Дай ме­ні мос­ковське вбран­ня.

(Ганна ки­дається до скри­ні).

А ви, ма­ту­сю, на­го­туй­те ме­ду.

Іди, Сте­па­не, бав тим ча­сом гос­ті.

Степан, по­хи­лив­ши го­ло­ву, ви­хо­дить. Ок­са­на, блі­да як смерть, здій­має з го­ло­ви ко­раб­ли­ка.

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

Степан

(уво­дить гостя ко­за­ка)

Ось ту­та по­го­во­рим, па­не-бра­те,

бо, знаєш, там… тут бу­де за­хис­ні­ше.

(Оглядає сі­ни че­рез две­рі, по­тім за­ми­кає две­рі на за­мок і за­чи­няє вік­на. Сі­дає з гос­тем да­лі від две­рей. Роз­мо­ва ве­деться не­го­лос­но).

Великі чи­няться там крив­ди, ка­жеш?

Гість

Та там та­кі на­пас­ті, що крий бо­же!

І прос­віт­ку ні­ко­му не да­ють

мос­ковські по­сі­па­ки. Все нам в очі

тією при­ся­гою ти­чуть…

Степан

Правда,

що при­ся­га та­ки ве­ли­ка річ.

Гість

(го­лос­ні­ше)

Чому ж во­ни са­мі за­бу­ли бо­га?