Читати книгу - "Лірникові думи, Руданський"

Тра було забути,

Бо вмерлого, як-то кажуть,

З гробу не вернути.

І забули свої жалі,

І весело жили,

Працювали, їли, пили,

Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,

Вмирати байдуже,

І говорить: «Не умру Я,

Бо я сильний дуже!»

А бог з неба йому каже:

«Сину, не хвалися!

Хоч ти сильний, а зі смерті

Ти даремне кпишся.

Надійде година злая:

Руки заболіють,

Голова вся розійдеться,

Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,

Помертвіють жили,

І тогді ти, як дитина,

Будеш край могили».

Трудно було віру дати:

Сила бушувала.

Но от раптом годинонька

Чорная настала.

ХХІV

Заболіло всеньке тіло,

Ноги защеміли,

Засушило його кості,

Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,

І смерть наступає.

Адам видить, що не жарти,-

Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:

«Сине, вірний сине!

Піди; сину, на край світу,

Вийди в небо синє.

І скажи там слугам божим,

Котрі коло раю,

Oj слабий я, на постелі,

Що я умираю.

Попроси їх з того раю

Що-небудь подати.

ОЙ мій сину! то-то гірко,

Гірко умирати».

І заплакав наш прапрадід.

Сльози проливає

І в далекую дорогу

Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,

Помолився богу,

Поклонився батьку й неньці

І пішов в дорогу.

І Адаму ніби легше:

Він надію має,

Що достануть йому з раю,

Чого він бажає.

ХХV

А синок пішов Адамів,

Куди вели очі,

І приходить на край світу

Близько полуночі.

І злипалось ясне небо

З темною земльою,

А за небом спочивало

Сонце над водою.

І говорить він до сонця:

«Сонце, боже сонце!

Покажи ти мені, сонце,

До раю віконце!»

Показало йому, сонце

То віконце скраю,

І проліз синок Адамів,

І пішов до раю.

І приходить він до раю:

Брами під замками,

Коло брами херувими

З гострими мечами.

І говорить син Адамів:

«Ангели святії!

Поступіться, відімкніте

Брами віковіі.

І що-небудь з раю дайте:

Батько умирає!»

А їден із херувимів

Йому одвічає:

«Раді б ми, Адамів сину,

Брами відчинити.

Да ключі не в нас, а в бога -

Нічого чинити.

Їднаково для Адама:

А віддам, що маю!..» -

І дав прут, що бог Адама

Виганяв із раю.

XXVI

Повернувся син додому:

Вся сім'я встрічає,

А Адам посеред хати

Дух свій іспускає.

І кивнув на свого сина,

І став говорити,

Щоб йому із того прута

Обручі зробити.

І на троє прут розтяли,

Обручі зробили

І на голову Адаму

Міцно наложили.

І, говорять, перестало

Голову ломити.

Но даремне наш прапрадід

Думав вічне жити.

Надаремне й син таскався

В далеку дорогу:

Ще до рання Адам бідний

Віддав душу богу.

І зібрались його діти,

Правнуки і внуки,

І зробили домовину,

Підняли на руки.

І понесли, поховали,

В землю закопали,

І на першії могилі

Гірко заридали.

Заридали і могилу

Слізьми оросили.

І ті обручі з могили

Паростки пустили.

І з тих паростків потому,

Де Адам і Єва,

Стали кипарис, кедрина,

Й триблаженне древо. [5]

(19-22 серпня 1856 р.)

2. ВЕЛЕТНІ

І

Були люде - великани,

В півверстви шагали

І руками мало-мало

Неба не сягали.

Ніпочому для них були

Гори і долини;

Ліси гнулись під ногами,

Як тонкі билини.

І згордили сильні люде

Із своєї сили,

Загордили і гріхами

Бога прогнівили.

Рано богу не молились,

Посту не тримали,

Їли, пили і гуляли,

Свят не шанува.

Стали баби чарувати,

Дочок научати,

Батьки волю синам дали

Пити і гуляти.

І піднялись син на батька,

А дочка на неньку;

Брат з сестрою проводжали

Ніченьку темненьку.

Кров, як воду, проливали,

Різали, вбивали

І гріхами все тяжкими

Землю укривали.

ІІ

І збудили гріхи в небі

Господа святого,

І поглянув господь сильний

З неба високого.

І поглянув - і задумав

Цілий світ згубити,

Тілько Ной [6] зачав безгрішний

Господа молити:

«Не губи їх, сильний боже.

Може, обратяться:

Нехай тілько перед ними

Чуда появляться!»

І послухав господь Ноя:

Кару відкладає

І на небі ясне сонце

Кров'ю обливає.

І в полудень ясне небо

Страшно потемніло,

І, як шибка серед неба,

Сонце червоніло;

І стемніла земля ціла,

Стала, як могила,

І стадами меж хатами

Звірина бродила.

І говорить Ной правдивий:

«Кайтесь; сильні люде!

Сонце гасне, звірі бродять,-

Кінець світу буде!»

Но даремнеї грішні люде

Того не вважають:

П'ють, гуляють, розбивають,

Бога прогнівляють.

IІІ

І задумався бог сильний,

Став думу гадати,

Яку кару грішним людям

За гріхи їх дати.

І придумав на всім хлібі

Колос стеребити

І всіх грішних нечестивих

Голодом зморити.

Тогді жито і пшениця

Не такі бували:

Всю стеблину аж донизу

3ерна обливали.

І зійшов господь із неба,

Зшморгує колосся,

Аж, на щастя, в полі бути

Ною довелося.

Ухватив він каждий колос

На верху рукою

І говорить: «Ще раз, боже,

Молюсь пред тобою.

Ми не варті твого хліба,

Ми то добре знаєм,

Но, як схочеш, і без того

Всі ми повмираєм.

А не буде нас на світі,

Все же будуть люде-

Нехай колос на стеблині

Хоть на жменю буде!»